Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Увечері 24 квітня в будинку Бродського на Катерининській вулиці, де розмістилося командування німецьких збройних сил в Україні, Ґренер представив Скоропадському проект угоди між ними[37].
Хто такий Вільгельм Ґренер?
Німецький воєначальник, генерал-лейтенант. Народився 1867 р. у сім’ї полкового скарбника. З 1912 р. — начальник відділу залізниць Великого генерального штабу. З серпня 1914 р. — начальник польового управління залізниць Верховного головнокомандування, керував перевезенням німецьких військ на Східний фронт. 1916 р. — керівник служби постачання Збройних сил. З листопада 1916 р. — заступник прусського військового міністра та начальник військового управління («Kriegsamtes»). У 1917 р. — командир XXV дивізії, з серпня — начальник штабу групи армій «Україна». З вересня 1918 р. — 1-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу. В 1920—1923 рр. — міністр транспорту, в 1928—1932 рр. — військовий міністр, у 1931—1932 рр. — одночасно міністр внутрішніх справ. Помер у 1939 р.[38].
Візія України
Ніде правди діти: «на Україну дивився Ґренер (як і всі взагалі німецькі представники в Україні) не з погляду якихось широких і далекосяжних політичних планів і комбінацій, а просто як на тимчасовий епізод, що має виключно стратегічне значення. До українців і українських політичних діячів ставився Ґренер з ледве прихованим презирством». Та й взагалі «це була військова комбінація, вигідна німцям для даного моменту»[39], — зауважив його сучасник.
Німецько-австрійська окупація: pro et contra
Оцінка австро-німецької окупації УНР/ УД, так само як оцінка будь-якого аспекту діяльності обох державних утворень, по сьогодні жорстко детермінована ідеологічними уподобаннями та смаками дослідників, об’єктивної картини — якщо така взагалі можлива — наразі не існує. Причина — тодішні німецькі документи загинули під час Другої світової. Отож, кожен воліє писати, що кому заманеться. Наведемо для прикладу дві полярні точки зору, які належать людям, в об’єктивності та особистій порядності яких сумніву немає.
Арнольд Марголін, відомий адвокат, громадський діяч: «Справедливість вимагає визнати, що протягом усієї німецької окупації України в містах та містечках спостерігався зразковий порядок, життя та майно знаходилися в повній безпеці»[40].
Володимир Вернадський, визначний науковець, перший президент Академії наук України (квітень 1918 р.): «Німці все йдуть і йдуть. Вони йдуть — їх замінюють інші. І серед українців усе сильніше йде сумнів. А в народі глухе незадоволення. Німці нерідко грубі — очевидно, і в їхньому середовищі роздратування: їх запросили, а тимчасом вони як би серед ворогів. У селах, через які вони проходять, вони практично грабують, подекуди ґвалтують жінок»[41].
Сучасні дослідники за відсутності автентичних та верифікованих даних, вимушені заповнювати вакуум нехай і справедливими, але умоглядними судженнями.
Так, наприклад, один з них констатує: Україна була єдиною з новоутворених держав на теренах колишньої Російської імперії, яка підписала мирну угоду з переможеними de facto державами Центральними. Підписавши Брестську угоду, вона тим самим визнала себе «воюючою і переможеною країною» з усіма наслідками, які з цього випливали. З цього, типу, випливає: виконуючи умови Берестейської угоди, Скоропадський «рятував Україну від приєднання до Німеччини»[42]! І це при тому, що таких намірів, не те що розроблених планів у Берліні ніколи не існувало й існувати не могло!
Інший шанований у професійних колах дослідник слушно, натомість, зауважує: окупація для УД крім негативних мала і позитивні наслідки, оскільки окупаційні війська були підпорою встановленого в Україні державного ладу, певною перешкодою здійсненню планів більшовиків щодо України і в цьому розумінні виконували роль стабілізуючого чинника. Дослівно: «Для РСФРР, її уряду німецько-австрійська окупація України була стримуючим фактором у проведенні російської політики щодо України, що в рамках здійснення політичної програми більшовиків зумовлював необхідність пошуку нових напрямів і форм її реалізації»[43].
Німецько-австрійська окупація: погляд з Берліна
Австрійські дослідники вказують: «... у середовищі військових похід в Україну викликав дуже гострі дискусії». Генерал-фельдмаршал Леопольд, принц Баварський, побоювався, що ця експедиція матиме наслідком розпорошення німецьких сил. Гоффманн, зі свого боку, «вбачав необхідність походу в Україну в тому, щоб до рук більшовиків не потрапила вся Східна Європа й вони не змогли повернути проти Німецької імперії».