Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
Надто пізно я помітив, що водночас він піднімав і праву руку. Руків’я Ґрейсвандіра було тепер націлене мені в підборіддя.
— То ти й насправді... — видихнув я і тієї ж миті відчув удар. Останнє, що я встиг побачити, була срібна троянда.
Таке життя: довіряй, і тебе зрадять; не довіряй, і ти зрадиш себе. Як і більшість моральних парадоксів, цей не залишає тобі вибору. Та й було надто пізно щось вирішувати. Я не міг вийти з цієї гри.
Опам’ятався в місці, де панувала темрява. Отямився, нічого не розуміючи та остерігаючись усього. Як зазвичай, коли чогось не розумів і мав чогось остерігатись, я продовжував лежати, не рухаючись, дихаючи рівно, наче все ще спав. І водночас уважно прислухався.
Ані звуку.
Я трохи розтулив повіки.
Картина, здатна спантеличити. Я швидко заплющив очі.
Прислухався, чи не вібрує хоч трохи та скеляста поверхня, на якій я розпластався.
Жодних вібрацій.
Розплющив очі, переборюючи бажання заплющити їх знову. Піднявся на ліктях, підтягнув коліна, випростав спину, повернув голову. Отетеріти можна! Я ніколи не почувався таким дезорієнтованим відтоді, як набрався у компанії з Люком та Чеширським Котом.
Навколо мене не було жодних кольорів. Усе було чорне, біле та ще сіре, різної насиченості. Наче я потрапив у фотографічний негатив. Те, що, на мою думку, мало бути сонцем, чорніло дірою низько над обрієм праворуч від мене. Темно-сірим небосхилом повільно пливли ебонітові хмари. Моя власна шкіра набула кольору чорнила. Скелястий ґрунт піді мною та скелі, що нависали над моєю головою, втім, біліли майже примарно, наче слонова кістка. Я обережно підвівся, почуваючись неабияк наляканим. Так. Земля, здавалося, світилася, небо було темне, як ніч, а я був тінню між ними. Усе це мені нітрохи не подобалося.
Повітря було сухе й холодне. Я перебував біля підніжжя гірського хребта-альбіноса, такого голого, що на думку спадала Антарктика. Пасмо простягалося вдалину лівобіч від мене. Правобіч горбкувата чорна рівнина чи пустеля спускалася в напрямку того, що я вирішив вважати сонцем. Мені довелося підняти долоню, приставити її козирком, щоб заслонити очі від його... чого? Анти-світла?
— От лайно! — спробував вимовити я й відразу ж зауважив дві реалії.
По-перше, мій вигук залишився беззвучним. По-друге, щелепа у мене боліла там, куди приклався руків’ям меча мій батько чи його симулякр[121].
Я продовжив вивчати місцевість, тепер уже мовчки, і витягнув Козирі. Усі домовленості скасовано, якщо почалася така петрушка із закиданням невідомо куди. Діставши Козир Колеса-Привида, я зосередився на ньому.
Нічого. Козир не реагував на мене. Але це ж Привид порадив мені залягти на дно, тож, можливо, він просто відмовляється відповідати. Я перетасував колоду. Зупинився на Козирі Флори. Вона ніколи не відмовлялася витягти мене з халепи. Я, вдивившись у її гарне обличчя, надіслав їй виклик...
Жодний золотавий завиток її волосся не ворухнувся. Температура карти не впала ні на градус. Карта залишилася картою. Я спробував іще, подвоївши зусилля, навіть пробурмотів посилювальне заклинання. Відповіді не було.
Тоді Мандор. Я витратив кілька хвилин на його карту з тим самим результатом. Спробував карту Рендома. Те ж саме. Козирі Бенедикта, Джуліана. Ні та й ні. Узявся за карти Фіони, Люка, Білла Рота. Ще три невдачі. Я навіть витягнув парочку Козирів Долі, але не зміг достукатися ні до Сфінкса, ні до будівлі з кісток на вершечку зеленої скляної гори.
Знову склавши карти в колоду, прибрав їх у футляр. Це вперше після кришталевої печери я зіштовхнувся з таким явищем. Є багато способів заблокувати Козирі, й наразі питання, яким саме з них було заблоковано мою колоду, здавалося чисто академічним. Наразі мене значно більше цікавило, яким чином я міг би перенестися у сприятливіше середовище. А Козирі можна буде дослідити потім, на дозвіллі.
Я рушив уперед. Своїх кроків не чув. Коли я піддав носаком гальку і вона покотилася, підстрибуючи, попереду мене, теж не почув ані шурхоту.
Ліворуч білизна, праворуч чорнота. Гори та пустеля. Не зупиняючись, я повернув ліворуч. Жодного руху; пливли тільки чорні-чорнющі хмари. Кожний оголений камінь видавався сліпучо-білим з підвітряного боку: химерні тіні в химерній місцевості.
І знову ліворуч. Три кроки, обігнути скелю. Вгору. Перебратися через гребінь, тепер униз. Повернути праворуч, невдовзі з правого боку має відкритися червоне пасмо між скель...
Нема. То вперед. Перенісся раптом стиснуло гострим болем. Відпустило. Червоного нема. Рухатися далі.
За тим поворотом праворуч відкриється ущелина...
Я промасажував скроні: вони почали боліти, коли за поворотом не виявилося жодної ущелини. Дихати стало важко, я відчув, що лоб узявся потом.
Зеленуваті вкраплення серед сірої породи і тендітні сині квіти у пониззі наступного осипища...
Судомою звело шию. Жодних квітів. Жодних зелених вкраплень. Сірого теж нема.
Тоді хай хмари розійдуться й зі сонця проллється темрява...
Нічого.
...а в наступній улоговині дзюрчання струмка.
Змушений був зупинитися. Голова пульсувала болем, руки тремтіли. Я поклав долоню на скелясту стіну ліворуч від мене. На дотик вона була твердою. Реальність, що стала дибки. Чому все це напосілося на мене?
І яким чином я потрапив сюди?
І куди потрапив?
Я розслабився. Уповільнив дихання та скоригував енергетичні потоки. Біль у скронях став спадати, відступати і зник.
Я знову рушив уперед.
Пташиний спів та легкий вітерець... Квітка в розколині...
Нема. І знову повертається відчуття протидії... Це ж під яким я маю бути закляттям, якщо втратив здатність мандрувати Тінню? Мені ніколи й на гадку не спадало, що таку здатність можна у мене відібрати.
— Це не смішно, — спробував я вимовити. — Хто б ти не був чи що б ти не було, як це робиш? Чого тобі треба? Де ти?
І знову не почув нічого; жодного натяку на відповідь.
— Не знаю, як ти це робиш. Або навіщо, — я ворушив губами, а ще промовляв подумки. — Не відчуваю на собі закляття. Але мене ж навіщось сюди закинули. Тож починай. Скажи мені, чого ти хочеш.
Nada[122].
Я й далі рухався вперед, продовжуючи, хоч і без ентузіазму, спроби переміститися крізь Тінь. Водночас не припиняв обмірковувати ситуацію. У мене було таке відчуття, наче у цій справі я обійшов своєю увагою щось дуже просте, але суттєве.
...за наступним поворотом під скелею буде невеличка червона квітка.
Я повернув і побачив її, квітку, яку вичаклував напівсвідомо. Кинувся торкнутись її, пересвідчитися, що Всесвіт — благодатна й прихильна до Мерліна місцина.
Під час бігу я оступився, здійнявши хмару куряви. Відновив рівновагу, випростався, озирнувся. Я шукав хвилин десять чи п’ятнадцять, не менше, але не міг знайти те місце, де бачив квітку. Нарешті я чортихнувся й пішов далі. Нікому не сподобалося б, щоби Всесвіт робив з нього посміховисько.
У раптовому припливі осяяння обшукав я усі свої кишені: чи не заховався десь бодай крихітний уламок блакитного каменю. Завдяки своїм дивовижним вібраційним властивостям він, можливо, спромігся б перенести мене крізь Тінь до свого двійника. Та ні. Навіть блакитної піщинки не знайшлось. Усі блакитні камені були в могилі мого батька. Мабуть, це був би надто простий вихід для мене.
Що ж я проґавив?
Фейковий Дворкін, фейковий Оберон і чоловік, який назвався моїм батьком, — усі вони хотіли перепровадити мене до якогось невідомого мені місця, аби я взяв участь у боротьбі двох Сил. Принаймні так сказала подоба Оберона, хай там що це мало означати. А от подобі Корвіна це, схоже, вдалося, подумав я, потираючи щелепу. Тільки що це за гра? І що це за Сили?
121
Симулякр (від лат. simulacrum — подоба, копія) — термін постмодерністської філософії, який означає зображення, копію того, чого насправді не існує. Тепер це розуміють як утворення, що копіює форму вихідного зразка.
122
Нічого (ісп.).