«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
Та ні Грак, ні Сідалковський прочитати того не могли, бо не встигли. Євграф тільки встиг помітити, що по той бік річки розкинулося типове українське село з усіма неодмінними атрибутами: білими хатками-мазанками у зелених садах, ставком, лелечими гніздами на висохлих стовбурах і лісом телевізійних антен, а над усім цим височіли дві будівлі — церква й стара фортеця, усіяна жовтими плямами-лишаями. «Мегацета» раптом зірвалася з насипу й повисла у повітрі. Сідалковський заплющив очі і увібрав під себе ноги.
— Пропали ми, доктор, як їжаки й ондатри, ні за цапову душу! — розпачливо крикнув Грак.
«Мегацета», розганяючи своєю потворною тінню диких качок і риб, як важка гуска, хлюпнулася у воду, самопереключилася і, немов плаваючий танк, попливла на протилежний берег з такою настирливістю, яку виявляє тільки пес, кинутий несподівано хазяїном з мосту у воду. Вона не пливла, а начебто лізла, підминаючи під себе очерет і зілля, залишаючи за собою довгий зелений коридор.
Сідалковський сидів розгублений, повністю довіривши себе долі і малоестетичній «Мегацеті», яка, окрім усього, як думалося йому, ще й косить сіно та копає картоплю. Вона зупинилася під вільхою і, наче захекавшись, попихкувала вихлопною трубою. Грак обмацав себе і раптом розреготався. Він був цілий і неушкоджений.
У житті дорослих трапляються хвилини, коли вони несподівано стають дітьми. Їх охоплює така радість, яку ми найчастіше називаємо телячою. Вона засліплює на деякий час свідомість, потьмарює розум, і в такі хвилини втрачається контроль над почуттям. Ніяка сила не примусить у той момент глянути на себе очима перехожого, щоб побачити свою дитячість, засоромитися і перестати дуріти. Це трапляється найчастіше тоді, коли замість гарбуза ви одержуєте від коханої поцілунок. Або, чекаючи догани від начальства, дістаєте позачергово путівку на курорт. Чи несподівано знаходите гроші, які давно вважали загубленими.
У наших героїв був зовсім інший привід для телячих радощів: вони віддавали богові душу, а той несподівано залишив їм життя. Саме в такі хвилини й хочеться співати, підстрибувати, перекидатися через голову, якщо дозволяє вік і сила, обціловувати з ніг до голови не тільки коханку, що вилізла з ванни, а навіть рідну жінку, з котрою тільки вчора збиралися розлучитися. Оскільки ні дружини, ні коханки у Грака під рукою не було, він кинувся в обійми до Сідалковського, але Євграф спокійно порадив йому обійняти «Мегацету»: вона на це більше заслуговувала.
Несподівано для себе Грак зовсім поряд побачив курінь, а біля нього діда Трифона, ім'я якого на той час він ще не знав. Та це його й не цікавило. Йому хотілося покепкувати з переляканого діда, котрий очевидячки бачив, як «Сором'язлива красуня» летіла з насипу. Дід Трифон, досвідчений колгоспний сторож, що вигрівався на сонці біля замаскованого в кущах куреня, спочатку й справді отетерів, помітивши на річці летючу «Мегацету», а тепер і зовсім перелякався, побачивши в руках Грака пістолет. То був отой стартовий пістолет, якого Грак, якщо вірити йому, знайшов у траві біля бігової доріжки.
— Зараз побачиш, доктор, який буде ефект. Дід у штани напустить. Я стріляю. Ти — падаєш. Тільки натурально.
Сідалковському, відверто кажучи, не дуже сподобалася Гракова витівка, але, будучи артистом у житті, він вирішив випробувати цю роль на імпровізованій сцені. Піднявши над головою руки, Сідалковський пройшов повз курінь діда Трифона і вирішив упасти на те місце, де густіша трава,— про костюм він пам'ятав завжди.
Три постріли розірвали повітря. Від двох перших упав Сідалковський, від третього — переляканий Грак. З дерев з галасом зірвалося вороння. Сідалковський розплющив очі — і мало не зомлів. З дубельтівки діда Трифона курився дим. Дід, перезарядивши рушницю, направив цього разу не в небо, а в спину Грака. Грак випустив з рук іграшку і відчув, що теляча радість поступово переходить у тремтіння ніг і рясний піт десь у районі спини.
— Діду, не зробіть з переляку решета з нього. Він і так має нікудишню шкіру, навіть на барабан не піде,— попередив Сідалковський.
Дід відскочив до куреня. Рушниця у нього заходила ходором, він, здавалося, збирався стріляти по літаючих тарілках. В очах його світився переляк і непорозуміння: мертвий заговорив! Любитель моря і пригод звівся на лікті.
— Все то жарти, діду. Той пістолет іграшковий. Ми вирішили вас трохи полякати. Опустіть свою гаубицю, а то можете ненавмисне товариша продірявити. Його шкіра шроту не витримає.
— Лежати обом! — трохи оговтавшись, наказав дід.— Лежати, поки міліція не приїде!