«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
Така перспектива наших героїв, звичайно, не втішала, а мирні переговори з дідом поки що ніяких наслідків не давали.
— Мене,— казав дід,— ніякою пропагандою не візьмеш. Бач, ще й по-нашому розбалакались.
— Тоді ведіть, діду, до сільради. А то мені особисто сира земля шкодить. У мене хронічний нежить. А як почуваєте себе ви, Грак?
— Діду, опустіть люшню,— гукнув Грак.
— Я тобі дам люшню! Як уперіщу, то зразу відчуєш, що то — люшня чи ружжо.
— Грак, ви не дипломат. Хіба можна рушницю називати люшнею? Негарно. Чим заряджена, діду? — підвівся на лікті Сідалковський.— Тільки чесно.
— Лежать! А то й у тебе стрілятиму.
— Ви от що, діду... До речі, як вас звати?
— Трифон Сакович.
— Так от, Трифоне Саковичу, ви читати вмієте?
— Ну.
Що означало «ну», Сідалковський не зрозумів.
— Ми вам кинемо документи, а ви прочитайте і опустіть дубельтівку. Чесно кажучи, мені якось не по собі, коли вона на мене однооко дивиться.
— Я документам не вірю.
— Так ведіть до сільради. Але на таких умовах: без піднятих рук. Я не йог і довго рук над головою тримати не можу. Швидко втомлююсь.
— Ти мені зуби не заговорюй.
Раптом Грак, наче рись, вигнувся і стрибнув прямо на діда. Дід заволав не своїм голосом, але Сідалковський його заспокоїв:
— Трифоне Саковичу, тільки давайте без шуму. Коли ми лежали, то не шуміли.
Євграф розрядив рушницю, вивернув у діда кишені (там було всього три патрони) і повернув зброю назад.
— А тепер ходімо до сільради. Бо, знаєте, з піднятими руками нам якось не з руки.
Однак дід несподівано почав так верещати, що Грак змушений був кинутися до «Мегацети» і ввімкнути сирену. З лісу повискакували пастушки.
— А тепер пішли, батьку. Тільки без імітації,— якнайголосніше промовив Євграф.— Покажете, де тут сільрада, готель.
— Готелю у нас нема...
— А сільрада, сподіваюсь, є?
— А як же без сільради?
На подвір'ї сільради, куди вони в'їхали на «Мегацеті» у супроводі всіх спиридонівських шибеників, дід знову осмілів і, вискочивши з кабіни, направив дуло на Грака й Сідалковського.
— Ну ви, діду, не менший комедіант, ніж мій товариш,— посміхнувся Сідалковський.— Чи, може, ви на сонці перегрілися?
На ґанок вийшов, ледь помітно кульгаючи, середнього зросту чоловік у вельветовій куртці та офіцерських галіфе.
— Що трапилося, Трифоне Саковичу? — поцікавився він.
— Так-от затримав. Літали над річкою на цьому єроплані. Без пропелера. Аж сліди молочні у небі залишались,— дід без перебільшень, очевидно, жити не міг, як Грак без мрій про незнайдене золото.— Спочатку думав, шпигуни чи ті, ну, як їх, що на інших планетах живуть? Коли це чую — по-нашому балакають. Я їх і отой... затримав.
— На помідорах,— посміхнувся Євграф і подав голові сільради руку.— Сідалковський, старший науковий співробітник науково-дослідного інституту по вивченню попиту на ондатрові шапки. А це мій колега — Євмен Миколайович.
— Чудлло. Два «ел»,— підкреслив голова сільради.— Дмитро Панасович. У нас повне село Чудлів і Спиридоненків. Довелося ще одне «ел» додавати.
— Історія повторюється,— посміхнувся Сідалковський.— Я не оригінал.
— Грак-Чудловський,— підійшов до Дмитра Панасовича Євмен.
— Дуже приємно. У нас теж є Чудловські. Трохи менше, ніж Спиридоненків. Граків нема. Ви будете перший. Так що, товариші, зайдімо до сільради. А ви, діду, можете йти на службу.
— Єсть! — виструнчився дід перед головою, як перед генералом.
— Артист,— посміхнувся Сідалковський.
— Уявіть собі,— промовив голова.— Учасник художньої самодіяльності.
— Воно й видно.
Голова сів за стіл, забризканий чорнильними плямами, як учнівський щоденник.
— Приїхали до вас, Дмитре Панасовичу,— присовуючи ближче до нього стільця, почав Сідалковський,— вивчати флору і фауну. Точніше, життя ондатр та їжаків. Мене, наприклад, цікавить статева зрілість ондатри, її поведінка в домашніх та позадомашніх умовах у світлі найновіших досліджень методом наукового спостереження. Євмен Миколайович цікавиться попитом на ондатрові шапки у таких невеличких містечках, як Спиридонівка.
— Ну, що я вам, товариші, скажу,— почав голова, котрий з усього сказаного, очевидно, вловив тільки два моменти: про шапки і лозу.— Шапками у нас, звичайно, цікавляться. Раніше їх носити соромилися. Шапка з пацюка, казали. Тепер носять. Щодо лози, то тут у нас така справа,— Дмитро Панасович збив попіл з цигарки у дротяну урну з пошматованим папером.— У нас є артіль «Іскра». З лози випускає оці плетені стільці,— показав він на стілець, на якому сидів Грак, — крісла, етажерки. Лози у нас тут було тьма-тьмуща. А тоді завезли оцю ондатру. Почала вона лозу нищити. Через відсутність сировини «Іскра» захиріла. Тепер нищимо, чесно зізнаюсь, оцю дефіцитну ондатру. «Іскра» планів не дає. За лозу б'ють, а про ондатру поки що мовчать. Битимуть за ондатру — почнемо її розводити, а лозу нищити. Ось так і хазяйнуємо. Так що приїхали ви до нас, можна сказати, невчасно.