«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— Я забула сказати: вам прийшов лист. Від матері... Що ж ви видаєте себе за сироту? Мати переживає... Я дозволила собі прочитати... Хоча б написали їй листа, коли... Коли не маєте змоги приїхати,— на слові «змоги» вона зробила докірливий наголос.— І, крім того, я ніколи не думала, що ви...
— Досить,— раптом розсердився Сідалковський, здогадуючись, про що вона далі хоче сказати.— Де лист?
— Ось,— Ія відкрила сумочку і мовчки подала.
Сідалковський глянув на конверт, і кров йому вдарила в лице... Здогад його підтвердився. Він скочив на приступку електрички і, не прощаючись, пішов у вагон...
— Сідалковський,— гукнула вона, підбігаючи до вікна.— А як Париж? Путівки замовляти?
— Париж може без нас обійтись,— сердито кинув він їй у вікно, а в думці додав: — Як я без тебе...
А втім, ми заговорилися. Не будемо передавати душевних мук нашого героя під час поїздки у вагоні електрички, а одразу перенесемося у тінистий сад Філарета Карловича, де на нього з нетерпінням уже чекає Євмен Миколайович Грак-Чудловський, сам тесть та — чи не найбільше — Зося.
Вони стояли під розлогою яблунею. Філарет Карлович несподівано змінив гнів на милість і дружелюбно пояснив зятю, як краще потрапити в Харлампівку, щоб залишити в стороні Спиридонівку. Зося упаковувала у речові мішки все необхідне для подорожі. Список речей ще напередодні поїздки склав сам Сідалковський, і тепер він, як досвідчений мандрівник, тримав його в руках, неначе карту, і, читаючи, ніби запитував:
— Намет є, брезент є, цибуля, огірки, помідори, каністра спирту? Для обміну з аборигенами на їжаки і ондатри... З однієї каністри треба було зробити дві...
— Так і зробили,— відповіла Зося.
— Чудово, поїхали далі. Євмене Миколайовичу,— звернувся Сідалковський до Грака,— будьте джентльменом, не втомлюйте ніжних рук Зосі. Візьміть усе в свої руки, насторожте «мідасові вуха» й слухайте...
Коли Грак так і зробив, Сідалковський голосом диктора обласного радіо, який виношував у душі ідею перейти в республіканське, продовжував:
— М'ясні консерви взяли, купальники, яйця, яблука, воланчики, ракетки для бадмінтона. Ви, Грак, свої знамениті панбархатні шорти не забули? Нічого так до ваших ніг не пасує, як панбархатні шорти. Ви ними прикрасите периферійний пляж Харлампівки... Пардон, поїхали далі. Сало... У вас від нього ніколи, Грак, живота не буде. Борошно, ковбаса, набір для бриття (леза, мильний порошок, паста)... Чого ви мовчите, Грак? Ви ніколи не станете великим. Я вже бачу. Це вам не загрожує... Ви вічно будете як Наполеон: один метр сорок вісім сантиметрів. Господи, який неповторний збіг. Грак, я вам по-чорному заздрю. По-чорному і, бачте, цього не приховую.
— Ну, досить, досить. Пояснюй, для чого столовий набір?
— Для дипломатії. Ми даватимемо обід місцевим вождям і споюватимемо їх вогненною водою, розводячи її рідиною з річки. Інакше нам ні їжаків, ні ондатр не бачити. А звідси, Грак, і преміальних, обіцяних під гарячу руку. Читаємо далі: масло, розчинна кава, каструлі, казанок, тринога, постіль. А втім, закресліть. Я десь пристроюсь у хижці... Візьміть карти, аборигени це люблять... Рушники, окуляри (чорні), аптечка, похідне і мисливське взуття (типу гумових чобіт), баночку гасу, крупи, цукерок і хоч з десяток чарок... Це за моїм списком. Що ви можете додати, Луї Бонапарте?
— Пару пляшок казьонки,— несміливо подав ідею Грак.
— Ви супергеній. Боже, скільки у вас спільного з великими!
— І ще щось тепле... Щоб було чим укритися...
— Це в таку спеку? Ні, вас перехвалювати не можна. Ви перегріваєтесь, Грак. У вас одразу починається жар. Давайте щось прохолодніше...
— Мінеральної води...
— Це вже краще: холодний розум — це не теплий. Поїхали далі. Час, як і ондатри, нас не жде.
— А сітку? — вискочила на ґанок Зося. — Сітку ви взяли?
— Яку сітку? — перепитав Грак.
— А щоб тих ондатр ловити. Капронову...
— Ні, Грак, Зося таки вище за вас. Гадаю, голови на дві... Я вас передчасно перехвалив. На полювання — і без рушниці...
— О, — вихопилося в Грака.— Добре, що нагадав,— і пістолет...
— Який пістолет? — зацікавився Сідалковський.
— Стартовий. У мене є стартовий пістолет. Ще з академії...
— А я думаю...
— Що ти думаєш?
— Чому в академії й досі під час стартів ляпають старою калошею і думають, куди запропастився стартовий пістолет... А він у вас! Як диплом, як спогад. Ні, ви таки там навчались недаремно...
— Йди ти до біса!
— Ні, але ви все-таки скажіть, Грак. Ви ж мене знаєте, я в академію не побіжу. Доносів теж не пищу, мені мій гарний почерк не дозволяє. Ну, зізнайтесь, я вгадав?
— Ну, було... То й що? А з тобою такого не траплялося? У траві знайшов. Недалеко від бігової доріжки...