«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— Закон підлості,— казав на те Євмен Миколайович.
— Життя зіткане з протиріч,— твердив своєї Сідалковський і радив Граку не зупинятись, як Ховрашкевич, на досягнутому, бо життя — це не вічний карнавал, куди прийшов він погостювати і повеселитися. Життя — це тимчасова мандрівка у світ, повний пригод, боротьби і несподіванок.
Сідалковський сидів, підперши спиною стовбур незнайомого дерева, і думав про щось своє. Грак з дідом Трифоном у тихій заводі розставляли сітку. На тому березі росли верболози і було багато невеличких, химерно, по-лисячому, покручених нір.
— Тут цих гондатр,— запевняв дід Трифон Сідалковського, якого вважав, очевидно, за зріст, старшим,— увечері аж кишить. Вони мені і ятері трусять.
Крона дерева легенько шелестіла під теплим вітром-вітровієм, ритмічно, як маятник, погойдувалася то в один бік, то в другий і поступово почала заколисувати Сідалковського. Він потрапляв то в затінок, то на осоння, і від того ще більше хотілося спати. Солодка, як зваба, дрімота повільно підповзала до нього і ніжними духмяними пальчиками торкалася його вій. Хотілося підвестися і пройтись, але Сідалковський відчув, що це так само важко, як взяти самому і перекинути догори дном важку «Мегацету». Раптом він зірвався з місця і побіг на крик, схожий на півнячий. Так міг кричати лише дід Трифон. Щось шуснуло між ногами, від несподіванки він перелякано закліпав очима і тільки тепер зрозумів, що й до чого.
— Сідалковський,— гукав дід Трифон.— Огляньтесь, за вами гондатри пливуть.
Сідалковський взяв себе в руки, поважно повернувся і побачив, як, наче мале собаченя, тихо і плавно, розрізаючи голубінь води, прямо до сітки пливла ондатра. Грак насторожився і наказав дідові, як тільки ондатра пропливе «буйок» (так він називав звичайнісінький корок), негайно піднімати з води сітку. Так і зробили. Ондатра намагалася круто повернути назад, але нижні кінцівки, очевидно, уже заплутались у сітці, і ще одна жертва науки була спіймана.
Сонце потроху припікало. Сідалковському хотілося кинути це нудне заняття, лягти десь у тіні й до вечора виспатися. А ввечері, як запевняв він Грака, спокійно, при місячному світлі чи при «Мегацетиних» фарах почати нормальний, тихий і галасливий вилов.
— У мене вже сіра маса під черепною коробкою плавиться,— казав він Граку, але той настільки захопився виловом ондатр, що Сідалковський почав підозрювати: йому вони не так потрібні для науки, як для майбутніх власних шапок.
— Філарет Карлович вас все одно не оцінить, Грак. Та й це хутро з ваших шапок вилізе раніше, ніж з голови волосся. Даремно ви напружуєтесь.
Грак погодився тільки розставити сітку у заводі, а після обіду почати розривати нори і заганяти в сітку ондатр. Набравши джерельної води, він повісив на триногу казанок. Дід Трифон перепливав на своїй плоскодонці річку, м'яко і вправно підгортаючи одним веслом голубу воду. Плоскодонці, в якій він стояв на весь свій невеличкий зріст, було, певно, стільки ж років, як і господареві. Між верхніми боковими дошками човна пробивалися, мов крізь асфальт, зелені пагінці травички. Усе тяглося до сонця, до життя. Дід повитрушував ятери, поставлені звечора. Їх, як йому завжди здавалося, знову хтось до нього вже потрусив. Бо на дні човна тріпались і підскакували кілька линочків, карасів та невелика щучка.
— Трифоне Саковичу,— звертався Грак до діда (тому страшенно подобалося таке, як він казав, панське звертання).— Трифоне Саковичу, де ж усе-таки той дуб ріс?
— Ось тут,— упевнено тикав веслом дід у землю.— А може, й отут. Мать, таки тут. Бо там росла верба, а тут дуб...
По обіді Грак запалився бажанням викопувати траншеї і викурювати ондатр з-під землі. Досвід у копанні траншей він набув, і тепер його, здавалося, аж тягло до земляних робіт.
— Ви природжений землекоп,— казав йому Сідалковський, розкриваючи м'ясну консерву «Сніданок туриста», яку він охрестив по-своєму — «Сніданок шпигуна».
Трифон Сакович глянув на них підозріло, бо ця назва викликала у нього певні асоціації, і він в душі ще й досі ставив під сумнів їхню ученість і мав тверде переконання, що вони таки шпигуни і ніякі ондатри чи нутрії їм не потрібні. «То вони тільки очі замилюють»,— думав дід, сьорбаючи юшку беззубим ротом, в якому, здавалося, можна ходити босому, не вколовшись ні об один пеньок.