«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— Ну, спасибі. Грак. Ви мене втішили, я все-таки психолог. Міг би стати інженером людських душ... Жаль тільки, умов немає. Однокімнатна квартира, та й та всього чотирнадцять квадратних метрів...
— Геніальні речі писалися на колінах...
— Це так, Грак. Але тепер не та епоха... Тепер теж на колінах пишуть. Хочете знати, як? Сидячи в новенькій машині, диктують на магнітофон, а тоді друкарки-стенографістки оте записують... Ви ж помітили, що тепер література має зовсім інший стиль? Магнітофонний... Але ми, здається, заговорилися. Час і по машинах. Що у вас у верхній кишені, Грак? Не диплом про закінчення академії?
— Документ!
— Зрозуміло! Про те, що ви механізатор широкого профілю... Це похвально. Я оце дивлюсь на вас і думаю. У вас такий вигляд, ніби ви здатні повести зараз будь-яку машину в огонь і воду, починаючи від інвалідської коляски до самохідного комбайна включно!
Філарет Карлович розв'язав брезент і відкинув його так, як красуні відкидають поли халата, щоб ніби ненавмисне показати свої найпрекрасніші форми. Сідалковський, як ми знаємо, належав до естетів і, мабуть, тому, глянувши на оголений корпус моторки, награно похитнувся й ледь не впав.
— Пробачте,— сказав він, коли оговтався.— Це ви називаєте амфібією?
— Перепрошую, але що це по-вашому, Граф? — не без єхидства запитав Чудловський.
— Не Граф, а Євграф,— поправив його Сідалковський.— Це коли бути точним.— І повернувся до зятя — А ви як думаєте, на що схожий цей панцирник?
Грак умів орієнтуватися в будь-якій обстановці, як і всі люди, котрі нахабність вважають своїм найпершим щастям.
— Це плаваючий танк, Граф,— наслідуючи тестя, мовив зять.— Він мені нагадує жабу-зеленуху, яку для чогось збільшено у тисячу разів.
— То я, перепрошую, ти вар'ят...
Сідалковський своєчасно й чемно нагадав, що Євмен Миколайович у чомусь має рацію і він просить «генерала» підбирати слова перед тим, як розсипати їх у повітрі.
— Ви, звичайно, перебільшуєте, камердинер,— мовив Євграф.— Я гадаю, що це звичайний морський восьминіг. Може, й справді трохи збільшений, але не в тисячу разів. Та зараз нас цікавить, чи ця машинерія бігає. І чому вона має таке ім'я: «Мегацета»?
— Вона, перепрошую, не бігає, а плаває. У неї двигун такий, що той корпус вона несе, наче пір'їнку. А назва така на честь моєї дружини Марії-Ганни-Цецелії-Терези. У неї,— очі Філарета Карловича налились кров'ю,— у неї перший приз на республіканській виставці!
— А як машина реагує на сигнали автоінспекції? — спокійно запитав Сідалковський.
— Перепрошую, я вас не зрозумів.
— Як часто її зупиняє автоінспекція?
— В основному, перепрошую, автолюбителі. Вони цікавляться коробкою передач, циліндрами і двигуном.
— Пробачте, а як нам нею добратися до Спиридонівки? Пробачте, до Харлампівки?
— Тільки по річці. По той бік, перепрошую, непрохідні хащі верболозу.
З двору виїхали негайно. Машина заводилась, як «Антей». Спочатку доповзли до єдиної у Кобилятині-Турбінному колонки, а тоді під'їхали до гастроному, де завжди продавалися мисливські сосиски, які полюбляв Сідалковський, і ковбаса твердого копчення, на якій з'їдав свої останці зуби Грак. Зупинились метрів за двадцять до магазину.
— Дракон Фантомаса,— охрестив їхню «Мегацету» один із неповнолітніх автолюбителів Кобилятина-Турбінного.
— Скажіть,— підійшов до Сідалковського поважний дідусь, очевидно, колишній військовий, бо носив офіцерське галіфе.— Що, почалися військові маневри?
Тендітні вуха Сідалковського почервоніли так, що нагадували діамант, який виблискує навіть при денному світлі.
— Ґаволови, як завжди, збіглися мало не з усього містечка і утворили навколо «Мегацети» філіал київської Бессарабки.
Підійшов міліціонер. Сідалковський вирішив про всяк випадок відійти подалі.
— Тут для вантажних машин стоянка заборонена,— суворо сказав міліціонер.— Ви на знаках розумієтесь?
— Пробачте, товаришу старшина, але це амфібія, моторний човен.
— Не морочте мені голови. Це безрейковий трамвай, якщо не броненосець,— він наблизився до Сідалковського майже впритул.— О голубе, так ви того... Ану, дихніть!
Сідалковський дихнув посміхаючись.
— Чорт візьми, я так і думав: українська з перцем*,— безпомилково визначив старшина.
Сідалковський підтвердив. Бо й справді учора ввечері вони з генералом за вечерею хильнули.
— Точно, був гріх. Учора ввечері з генералом. Але звідки...
— Це я вас питаю: звідки? — перебив його старшина.— Де дістали: у гастрономі чи в ресторані?
— У «Подарунковому»,— збрехав Сідалковський.— Але так ви її там не купите, товаришу старшина. Вона йде з навантаженням: дають на додачу жіночий гарнітур і пачку пудри «Знову молодість».