Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Судовий процес і процедура були доволі ефективні й прості. Суди засідали в будь-який час доби, вдень і вночі. Справи вирішувалися колегією у складі одного постійного судді й чотирьох чергових. Всі присутні громадяни віком від 18 років мали право відводу суду, могли бути оборонцями й захисниками. (В Росії таке дозволялося лише громадянам з «незаплямованою репутацією».) Всі рішення виносилися іменем Народу України більшістю голосів членів суду.

Рішення народних судів вважалися остаточними й підлягали негайному виконанню. Апеляційний і касаційний порядок перегляду справ не передбачався, але у разі виявлення «нових істотних обставин» справа могла бути переглянута тим самим судовим органом. Відсутність апеляційного оскарження відомий діяч «червоної юстиції» О. І. Хмельницький пояснював так: «Вже давно було ясно, що апеляційний суд є значно гіршим судом, ніж суд першої інстанції. Передусім цей суд, віддалений від місця і часу тих фактів, які покладаються в основу процесу, природно своєю тенденцією прагнув до того, щоб обмежити розгляд справи по суті. Цілком зрозуміло, що, коли питання про утворення судів стало в усій повноті, ми визнали доцільним принцип апеляційного оскарження скасувати»[782]. Що ж стосується касаційного оскарження, то незабаром було вирішено його відновити. Зокрема, за необхідність касаційного оскарження в лютому 1918 р. висловилися делегати з’їзду народних суддів у Харкові[783].

У постанові дозволялося також звернення до третейського суду, створеного сторонами, для вирішення будь-якої спірної справи. Рішення цих судів мало силу рішень дільничних судів і приводилось у виконання за постановою останніх.

Народні суди визначали покарання на свій розсуд, але в постанові Про введення народного суду була така фраза: «Покарання тілесні, що мають характер публічної ганьби, і смертна кара назавжди повинні бути витравлені із пам’яті і свідомості народу України». Втім, доволі швидко смертну кару було відновлено.

Судам пропонувалося керуватися революційною совістю й законами попередніх урядів, крім скасованих законів. При цьому скасованими вважалися всі закони, які суперечили постановам Всеросійського ЦВК Рад, ЦВК Рад України, РНК РСФРР і Народного Секретаріату Радянської України.

Постанова передбачала також негайне створення робітничих і селянських революційних трибуналів «з метою нещадного переслідування мародерства і всіх видів зловживань промисловців і торговців, а також для боротьби з саботажем чиновників і інших службовців усіх установ — взагалі рішучої боротьби з ворогами революції». Революційні трибунали мали бути повітовими й міськими за зразком народних міських і повітових судів. Постійних суддів у революційні трибунали передбачалося обирати на загальних зборах відповідних Рад. Утім належної деталізації положень щодо формування й функціонування революційних трибуналів у постанові не було[784]. Ймовірно, це питання вирішили опрацювати докладніше, оскільки чинна на той час в Росії «Інструкція революційному трибуналу» видавалася занадто формалізованою[785].