Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Існує велика спокуса оцінити українську державність 1917–1921 рр. як період відступу від демократичних інститутів функціонування судової влади, пов’язаний із веденням у цей час бойових дій на фронтах і революційним рухом[769].

Проте нам видається ближчою позиція тих істориків права, які з розумінням ставляться до тодішніх державних і громадських діячів — «так чи інакше вони намагалися спиратися на ідеї демократизації суду та розбудови правової та багатонаціональної держави, де кожна людина буде рівною перед законом»[770].

До певної міри це пов’язано із тим, що судову владу в період Української революції доводиться розглядати у двох, іноді паралельних, площинах — нормативній та фактичній. На законодавчому рівні організація судової влади була регламентована, однак функціонування цієї «ідеальної» системи постійно переривається у часі та просторі, що ускладнює виявлення її тенденцій та закономірностей.

Проголошені реформи часто фактично стосувалися лише невеликої території, яку реально контролювала українська влада на той момент.

Здійснення всіх реформ розпочиналося згори, тобто насамперед було реформовано касаційні та апеляційні інстанції, а місцеві органи судової влади залишались незмінними. Очевидно, такий підхід щодо періоду ЦР пояснювався необхідністю зміни касаційних та апеляційних інстанцій, продиктованою зміною підпорядкування українських територій загалом. Згодом, коли потреба реформи не була вже настільки нагальною, зміна форми і назви вищих органів влади, зокрема і судових інстанцій, очевидно, мала бути певним сигналом для населення щодо загальної політики відповідного владного режиму.