ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло
- Автор: Зимбардо Филипп Джордж
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Yakaboo Publishing
- ISBN: 978-966-97633-6-5
- Переводчик: Любомир Шерстюк
- Жанр: Психология
Электронная книга - «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло». Краткое содержание книги:
З іншого боку, декілька критиків звертали увагу на зловживання Пентагону з програми SERE у військах форту Бреґґ (штат Північна Кароліна). Фахівці наполягають, що високопосадовці «перемкнули вимикач» від зосередження на способах посилення опору американських солдатів до розробки ефективних технік допиту задля використання проти «вояків ворога» та інших нібито ворогів Америки. Згідно з декількома свідченнями, ці техніки перекочували з військових програм SERE до в’язниці Ґуантанамо, також відомої як «Ґітмо».
Американський професора права, М. Ґреґ Блош, і британський адвокат і пошуковець у царині біоетики, Джонатан Г. Маркс, засудили використання цих засобів допиту, що вони почасти розроблялися поведінковими психологами і лікарями. Вони наполягають, що, «перенісши тактику SERE у Ґуантанамо, Пентагон відкрив скриньку Пандори для потенційних зловживань... Схвалення Пентагоном і цивільними лідерами такого перенесення є подальшим свідченням того, що зловживання, рівносильне тортурі, було національною політикою, а не лише продуктом діяльності найманців-шахраїв»[238]. Слідча репортер Джейн Майєр у своєму есе «Експеримент» у журналі New Yorker висловила подібні підозри[239]. Я повернуся до питання зловживання Пентагоном результатами Стенфордського в’язничного експерименту в Розділі 15.
Тактика, розроблена програмами SERE, була частиною протоколу тренування захисту військового складу у випадку захоплення ворогом; проте після терористичних атак 11 вересня 2001 року її було модифіковано, щоб бути частиною наступальних тактик для отримання інформації від військових або цивільних, яких вважали за ворогів. Їхньою метою було змусити підозрюваних почуватися слабкими, поступливими і схильними до співпраці, викриваючи потрібну інформацію. Ці техніки було розроблено за допомоги науковців-консультантів з поведінкової психології та вдосконалено у польових умовах шляхом проб і помилок на тренуваннях SERE у форті Бреґґ у Північній Кароліні та інших військових установах. Загалом ці тактики мінімізували використання фізичних тортур, натомість замінюючи їх психологічними «м’якими тортурами». П’ять з основних тактик у програмі SERE для перетворення затриманих чи інших під допитом на схильних «злити» інформацію та зізнатися такі:
• сексуальні образи та приниження;
• присоромлювання на основі релігійних поглядів і культурних практик;
• депривація сну;
• сенсорна депривація або навпаки — сенсорне перенавантаження;
• фізичні муки для досягнення психологічної переваги через страх і тривогу — такі, як симуляція топлення або гіпотермія (піддавання дуже низьким температурам).
Ми бачимо, що ці тактики були записані в нотатках як секретаря Рамсфелда для використання у Ґуантанамо, так і генерала Санчеса в Абу-Ґрейб і впроваджені у цих та інших в’язницях. Також є задокументовані свідчення, що команда слідчих та інших військових службовців з Ґуантанамо відвідувала тренувальні програми SERE у форті Бреґґ у серпні 2002 р. Оскільки ця інформація засекречена, то й ці заяви, звісно ж, — лише резонні припущення, які ґрунтуються на рапортах від різних поінформованих джерел.
Чи можливо, що головний месидж Стенфордського в’язничного експерименту щодо ситуативної влади було використано Пентагоном і у військових тренувальних програмах, пов’язаних з тортурами? Я не хотів би так думати. Та хай там як, одна з недавно висловлених критичних зауваг доволі впевнено про це свідчить:
Схоже, що це був експеримент, який передвістив тортури в Іраку... Створено ситуацію, ускладнену недонабором персоналу, небезпекою й відсутністю зовнішнього контролю, а охоронців злегка (без конкретних вказівок здійснювати тортури) заохочувано до катування. Цю ситуацію і ці тортури тепер можна впізнати у багатьох американських в’язницях в Іраку... Перевага, яку американська адміністрація отримує із ситуації, подібної до Стенфордського експерименту, у тому, що вона дає змогу відмовлятися від своїх дій — немає наказів катувати, але можна вибудувати ситуацію так, щоб вона призвела до тортур[240].
Автори цих висновків надалі зазначають, що це навіть більше, ніж припущення, бо Стенфордський в’язничний експеримент окремо винесено у звіті Комітету Шлезінґера, який розслідував зловживання в Абу-Ґрейб. Вони наполягають, що «публікація інформації про експеримент в офіційних документах і прив’язки його до ситуації у військових в’язницях США вказують на низку порушень і відповідальність адміністрації за провальні політики». Ключовий зв’язок зі Стенфордським в’язничним експериментом у звіті Шлезінґера полягає в тому, як він висвітлив масштаб патологій у ситуації, створеній у нашій експериментальній в’язниці:
238
M. G. Bloche, J. H. Marks, «Doing unto Others as They Did to Us», The New York Times, November 4, 2005.
239
J. Mayer, «The Experiment», The New Yorker, 11 та 18 липня, 2005.—C. 60-71.
240
Gerald Gray, Alessandra Zielinski, «Psychology and U.S. Psychologists in Torture and War in the Middle East», Torture 16 (2006): 128-133, цитата зі c. 130-131.