Крига. Частини І–ІІ

Експрес шарпнувся, закінчуючи гальмування, і тіло Ніколи Тесли зсунулося разом із покривалом; ухопилося їх обома руками, впустивши недопалок на килим. Двері відчинилися, пан Фоґель устромив сиву голову. — Є скриня, йду за Олєґом. — За вікном проплила споруда двірця у Новоніколаєвську й низка вантажних вагонів на запасній колії.

Mademoiselle Філіпов висякалася.

— У те, що ви кажете, — я не вірю, зрештою, і не розумію. Але через те, я к ви це кажете, пане Бенедикте, — він мовив так само, or is it my memory playing tricks on me, so I could hear him once more, his manner of speaking, his manner of thinking, докладно так само, — я повірю.

— Де та скриня?

Після чого почалася чергова комедія з трупом, себто борюкання у розкішній тісноті Транссибірського експреса з мертвим, безвладним тілом. Адже одразу після того, як потяг зупинився, почався рух у коридорі та в проходах: довелося замкнути двері й остерігатися випадкових «цікавих Варвар». Украдена чи придбана Павлом Владіміровічем скриня (можливо, просто звільнена від багажу покійного охранника) чекала в отделении праворуч. Коли Фоґель повернувся з Олєґом, вони перенесли порожню скриню до купе Тесли, блокувавши при цьому коридор на добру хвилину, бо вже під час операції з’ясувалося, що навіть подвійний compartiment не вмістить великої подорожньої скрині, чотирьох живих осіб й одного трупа, — спершу, отож, випроводилася mademoiselle Філіпов, утікаючи на посипаний жорствою і камінням перон станції Новоніколаєвськ (колишня Станція Об). Утрьох узялося пакувати Ніколу Теслу в скриню. Довелося також закрити й заслонити вікно, що виходило на одноповерхову споруду двірця, де тепер, з нагоди проходження Транссибу, зібралася, либонь, половина волостей Імперії і панувала достоту ярмаркова метушня. Обоє дверей під стрімкими фронтонами було широко відчинено, в низьких вікнах сиділи службовці та інші дармоїди, а на пероні й поміж коліями кружляли продавці й поштові аґенти, инородцы з азіатськими обличчями, в європейському вбранні та племінному одязі зі шкур, а в садку праворуч, за набіло помальованим парканом, галасували напівдикі дворняги, заглушаючи навіть жахливий скрегіт іржавої дрезини, що поволі тяглася другою колією з трійцею парадно вбраних у мундири железнодорожников на платформі. До того ж локомотив аж ніяк не згас і не замовк; посвистуючи, крекчучи й повискуючи, тручи сталлю об сталь, із якоїсь причини він щохвилини шарпав усім складом, дюйм туди, дюйм сюди, але й цього могло вистачити: заґавиться людина, втратить рівновагу й впаде у скриню в обійми трупа, писком уперед. Замкнулося вікно, тож станційний гармидер трохи принишк, але зате в купе миттєво зробилося нестерпно жарко, душно й парко. Тіло винахідника, дякувати Богу, ще не засмерділося. Проте Олєґові було потрібно небагато, — маючи масивну тушу, він одразу ж задихався, лицо в нього зблідло, на м’ясистому чолі виступив піт, і вже от-от у глазах білки йому назовні обернуться, уже коліна під ним угиналися, — він впустив віко скрині, вагон смикнувся, Олєґ знепритомнів. Але оскільки він впустив віко скрині, то впав, на щастя, не на труп, а вже на замкнуту скриню. Довелося приводити охранника до тями. Час підтискав. Знову відчинилося вікно, не відсуваючи фіранок. Знову завили собаки, заревів паровоз, розкричалися люди. Пан Фоґель спробував перевернути Олєґа на спину, щоби мати змогу дати йому ляпасів, але завдання виявилося непосильним для сивочолого поліцейського. Тільки-но Олєґ повернувся навскіс на опуклій кришці, ноги його роз’їхалися у боки, кумпол ударився об стільницю, з кишені посипалася махорка, мідні та срібні монети, — тоді вхопилося Олєґа за комір, але його руки опали на килим, ноги роз’їхалися ще більше, й посеред окутої залізом труни Ніколи Тесли стирчав тепер величезний зад охранника, ліва півкуля, права півкуля, водяні балони, що напинали чорний шевйот, і тільки-но потяг смикався, одразу перекочувалися ними чергові хвилі й здригання, а коли розлючений понад людське терпіння Павєл Владіміровіч Фоґель узявся приводити його до тями ляпасами, б’ючи ритмічно то в ліву, то в праву півкулю, Олєґ Івановіч, поволі притомніючи, непристойно підстрибував на тій скрині, грюкаючи нею і зачіпаючи за меблі в купе, аж вирив довгі подряпини на дверях шафи й розчавив скинуту на підлогу попільничку, стукаючи-грюкаючи, як проклятий.