Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
— Мабуть, ви його погано зрозуміли. Для роботи пізно вночі або коли потрібно було поквапитися з конструюванням прототипів, то авжеж; але для нових думок і тієї крихти божевілля…
— Що?
Підхопилося. Підскочилося до столика, вхопилося за корбу, за крижлізний кабель, закрутилося динамо. Дротом потекла тьмідина, в машині замигтіло бліде тьмітло, трррррррррр, уїдливий холод увійшов у долоню, передпліччя.
— Що ви робите?! Покиньте негайно!
Вона вирвала кабель, іншою рукою зупинила корбу, перелякана, сердита.
Відступилося.
— Пам’ять, для пам’яті, — бурмотілося собі під ніс. — Він питав не про такі ефекти, не про такі, адже він сам не знав, експериментував.
— Пане Бенедикте!
Сховалося інтерферограф.
— Людина, яка живе пам’яттю… Ви казали, панно, що він розмовляє з неіснуючими людьми, що плутає уявлення з реальністю? Сьогодні за обідом промисловець із Іркутська розповідав про місцеві чудачества: отож, у Краї Лютих немає божевільних.
Панна Філіпов насупила брови.
— Чи ви добре…
— Немає божевільних! Ви що, не розумієте? То не для того Нікола ходив до вагона з арсеналом Літа! Динамо-машину він мав тут, але там — він не показав мені, перекинув кабель до чорної солі, переставив приховане обладнання, вийняв тунґетитове дзеркало — там він має флюменатор, призначений для зворотної роботи! Боже мій, він же казав мені відверто: як убити лютого — та ж тільки так: зовсім не заливаючи його ще більшою кількістю тьмідини, а висмоктуючи з них усяку тьмідину! Як електричний струм, чи пливе він до катода, чи до анода, завше залишається струмом; так само є два напрямки потоку Тесли: більше тьмідини — менше тьмідини. Розумієте, панно? Це шлях до шаленства, це шлях до новаторських думок, які нікому раніше не спали на гадку, чудесна машина поетів і винахідників — помпа логіки Котарбінського! Той сам потік, тільки обернений у протилежному напрямку! Арсенал Літа: те, що ні існує, ні не існує, ні істина, ані омана, ні так, ані ні — поглянулося на труп Ніколи Тесли, — ні живий, ні мертвий, панно Крістіно, ні живий, ні мертвий! Наступна зупинка! Коли? Де? Котра година?!
У неї тряслися руки. Вона витягла з шухляди свій примірник «Путеводителя», нервово погортала.
— Я не знаю, на скільки ми запізнюємося, — зойкнула вона. — Новоніколаєвск? Може, ви бачили, яка була остання станція…
— Зачекайте.
Вибіглося у коридор. Купе проводника містилося у кінці вагона, перед ванними кімнатами. Засталося чолов’ягу з пальцями в маслі та з ковбасою в зубах. Бракувало, щоб він удавився. У відповідь на навальне запитання він спершу вказав на невеликий годинник, що стояв над самоваром, потім на розклад руху, пришпилений до дверей, з ручними дописками, зробленими червоним чорнилом, розмашистою, потішною кирилицею. Щоб її прочитати, доводилося мало не торкатися носом до паперу. Новоніколаєвск, годинна зупинка через двадцять вісім хвилин. Двадцять сім. Час біжить, побіглося назад до отделения Тесли.
Схопилося доктора за плече (шкіра холодна, як лід), шарпнулося. Mademoiselle Філіпов тихо скрикнула.
— Що ви робите?!
— А все ж, бий його лихо, важкі ці трупи, — засопілося. — Панно дорога, краще відразу почастуйтеся якимись солями, котрі повертають притомність, бо я потребуватиму вашої допомоги, й рук, і справної голови.
— Але…
— Через півгодини Нікола мусить опинитися у своєму вантажному вагоні, я спробую вчинити чудо. Тепер, — зробилося кілька глибоких вдихів, сілося біля підніжжя ложа покійного, обтерлося його чоло, — тепер ми мусимо подумати, як це здійснити. Хто перенесе. І як. Щоб збіговисько на станції не спровокувати й не принадити юрми до арсеналу Літа: пан Тесла ніколи б мені того не пробачив. Думаю, що ви повинні одразу після того, як потяг зупиниться, постукати у той вагон і привести сюди тих двох аґентів, вас вони знають краще, послухаються; тоді хутко…
Панна Крістіна від’єднала від динамо-машини корбу й, нахилившись над порожньою постіллю, ударила дерев’яною ручкою об стіну: луп, луп, луп, тричі, раз у раз.
Подивилося здивовано. Вона відклала корбу. Двері відчинилися — і в купе вскочив Павєл Владіміровіч Фоґель з наґаном у руках.
— Пане докто…
— Сховайте зброю! — гаркнулося на сивочолого охранника, бо, задивившись на труп Тесли, він завмер із небезпечно спрямованим револьвером, із пальцем на спусковому гачку, кліпаючи по-пташиному через велике хвилювання.