Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
Сержант простяг руку й допоміг капеланові утриматись на ногах.
— Даруйте, сер, — скрушно й сумно промовив він тихим, люб’язним голосом. — Але це наказ самого майора Майора. Він не хоче нікого бачити.
— Якраз мене він хотів бачити, — з благанням вигукнув капелан. — Він сам шукав мене, коли я був тут.
— Майор Майор вас шукав? — перепитав сержант.
— Авжеж шукав! Прошу вас, зайдіть і спитайте в нього самого.
— Боюсь, що це неможливо, сер. Мене він теж не хоче бачити. А ви не могли б залишити записку?
— Я не хочу залишати ніяких записок? Невже майор не може зробити для мене виняток?
— Винятки він робить лише в крайніх випадках. Востаннє залишив намет, коли ховали одного сержанта. А востаннє приймав у своєму кабінеті, коли його до цього примусили. Бомбардир, на прізвище Йоссар’ян, примусив…
— Йоссар’ян? — капелан весь аж просяяв, зачувши про такий збіг. Невже він стає свідком нового чуда? — Так це ж про нього я й хотів би поговорити з майором Майором. До речі, що вони тут обговорювали? Часом не кількість бойових завдань, що їх має відлітати Йоссар’ян?
— Так точно, сер, вони розмовляли саме про це. Капітан Йоссар’ян виконав п’ятдесят один виліт і просив майора Майора списати його на землю і звільнити від тих чотирьох, що залишились. Полковник Пескарт вимагав на той час всього п’ятдесят п’ять.
— І що сказав майор Майор?
— Майор Майор сказав, що нічим не може йому допомогти.
У капелана враз витяглось обличчя.
— Майор Майор так і сказав?
— Так точно, сер. Точніше, він порадив Йоссар’янові звернутись до вас. Може, ви все-таки залишили б йому записочку, сер? Ось вам папір і олівець.
Капелан похитав головою і, закусивши в розпачі пересохлу, спечену губу, понуро вийшов з намету. До вечора було ще далеко, а вже сталося стільки подій! Лісовим повітрям дихалось трохи легше, але в горлі йому дерло й пекло. Він повільно брів кривою стежкою і сумно питав у себе, які нові злигодні зваляться ще на його голову, аж тут із густих заростів шовковиці на нього зненацька вискочив божевільний відлюдник. Від несподіванки капелан заверещав не своїм голосом.
Високий, блідий, як труп, незнайомець рвучко відскочив, переляканий капелановим криком, і в свою чергу вереснув:
— Не бийте мене!
— Хто ви? — гукнув капелан.
— Тільки прошу, не бийте мене! — заволав у відповідь незнайомий.
— Я капелан.
— Тоді навіщо вам мене бити?
— Я не збираюсь вас бити, — намагався переконати його капелан, охоплений чимось схожим на роздратування. Він все ще був неспроможний зрушити з місця. — Але скажіть мені, хто ви? Чого від мене хочете?
— Я тільки хочу дізнатися, чи не вмер іще Вождь Зелений Вуж од запалення легень?! — загорлав незнайомий. — Це все, чого я хочу. Я живу тут. Моє прізвище Флюм. Я належу до ескадрильї, але живу тут, у лісі. Спитайте в кого завгодно.
Капелан уважно придивився до цієї чудернацької, зіщуленої постаті й потроху заспокоївся. На пошарпаному комірі сорочки незнайомця теліпались іржаві капітанські кубики. Над густими щетинистими вусами кольору тополиної кори від носа нависала, мов крапля смоли, чорна волохата бородавка.
— Але якщо ви з ескадрильї, то чому живете в лісі? — поцікавився капелан.
— Я змушений жити в лісі,— ображено відповів капітан, ніби це само собою розумілося. Він повільно випростався, не відриваючи від капелана полохливого погляду, хоча був більш як на голову вищий за того. — Невже ви нічого не чули про мене? Вождь Зелений Вуж заприсягся, що вночі, як тільки я міцно засну, він переріже мені горлянку. Ось чому, поки він не вмер, я боюся спати в ескадрильї.
Капелан недовірливо вислухав таке неймовірне пояснення.
— Виходить якась нісенітниця, — сказав він. — Адже це було б умисне, обмірковане вбивство. Чому ви не доповіли про це майорові Майору?
— Я доповідав про це майорові Майору, — сумно пробурмотів капітан. — Але майор Майор казав, що сам переріже мені горлянку, якщо я ще раз до нього звернуся. — Він із острахом придивився до капелана. — А ви часом не збираєтесь перерізати мені горлянку?
— Та ні ж бо, — запевнив його капелан. — Звичайно, ні! Невже ви й справді живете в лісі?
Капітан кивнув головою. Капелан поглянув на його порувате, сіре від утоми й недоїдання, тоскне обличчя з почуттям жалю й мимовільної поваги. Брудна, пожмакана уніформа висіла на ньому, як лантух на скелеті. З усіх боків до нього поприлипали віхті сіна, бозна-скільки вже він не стригся й не голився. Під очима розпливлися великі темні кола. Капелана мало не до сліз зворушило те жалюгідне видовище, яке являв собою цей брудний, загнаний, замордований чолов’яга, а уявивши собі всі жорстокі злигодні, що їх той мусить зазнавати щодня, капелан перейнявся до нього пошаною, змішаною зі щирим співчуттям. Смиренно стишивши голос, він запитав: