Дівчина, яку ти покинув

— Ходімо, Крабовські, спустимося вниз, і ти знайдеш мені чашечку пристойної кави.

Ранок неспішно перетік в обід, потім у день. Повітря потеплішало, надворі не було жодного вітерцю. Я написала розгорнуту статтю про склад для «Реджистера» і взяла інтерв’ю в Крабовські та Роджерсона для маленької колонки в «Жіночій порадниці» — про те, які надії плекають молоді солдати щодо повернення додому. Потім я вийшла надвір розім’яти ноги й випалити ще одну цигарку. Видершись на капот армійського джипа, я сиділа, відчуваючи тепло металу крізь бавовняну тканину штанів. На вулицях було майже зовсім тихо. Ані пташиного співу, ані голосів. Здавалося, навіть сирени змовкли. А потім я підняла очі, мружачись від сонця, і побачила жінку, що йшла по дорозі прямо до мене.

Здавалося, кожен крок вимагає від неї зусиль. Хоча їй було не більш як шістдесят, вона помітно кульгала. Попри теплу погоду в неї на голові була хустка. Під рукою жінка тримала якийсь вузол. Помітивши мене, вона зупинилась і озирнулася навколо. Вона помітила мою нарукавну пов’язку, яку я забула зняти, коли мою подорож до табору було скасовано.

— Englische?[78]

— Американка.

Вона кивнула, наче моя відповідь цілком задовольнила її.

— Це тут тримають картини, ja?

Я нічого не відповіла. На шпигунку вона була не схожа, але я не знала напевне, яку саме інформацію мені дозволено повідомляти. Дивні часи, та й годі.

Вона вийняла з-під ліктя свій вузол.

— Будь ласка. Візьміть оце.

Я відступила.

Мить вона дивилася на мене, а тоді розгорнула вузол. Це була картина, жіночий портрет, як я встигла помітити.

— Будь ласка. Візьміть це. Покладіть там.

— Леді, чому ви хочете передати туди вашу картину?

Вона швидко озирнулася, наче соромлячись свого перебування тут.

— Будь ласка. Просто заберіть її. Я не хочу мати її у своєму домі.

Я взяла з її рук картину. На ній була дівчина, приблизно мого віку, з довгим рудуватим волоссям. Не скажу, що вона була надто вродлива, але, чорт забирай, було в ній щось таке, від чого неможливо відірвати очей.

— Це ваше?

— Мого чоловіка.

Тоді я помітила, що в цієї жінки типове бабусине обличчя — така собі майстриня домашнього затишку, щедра на турботи. Та коли вона дивилася на картину, її старі губи стискалися в єдину лінію, а обличчя сповнювалося жовчі.

— Але ж вона гарна. Чому ви хочете позбутися такої краси?

— Я ніколи не хотіла мати її у себе вдома, — відповіла вона. — Мій чоловік наполіг. Тридцять років я мусила миритися з її присутністю в моєму домі. Увесь час, коли я готувала, прибирала, сиділа поруч зі своїм чоловіком, я мала на неї дивитися.