Дівчина, яку ти покинув

— Отже, Крабовські проведе тебе, куди забажаєш, а Роджерсон зв’яжеться зі мною, якщо у вас виникнуть проблеми. Все гаразд?

— Звісно, — я поклала ноги на письмовий стіл і театрально зітхнула.

— Ми ж домовилися. Ти зробиш мені цю послугу, а завтра я відвезу тебе туди, крихітко. Обіцяю.

— Не сумніваюся, ти кажеш так усім дівчатам, — відповіла я. І вперше не побачила на його обличчі навіть тіні усмішки.

Я просиділа в кабінеті дві години, дивлячись крізь вікно надвір. День був погожий, сонячні промені відбивалися в кам’яних тротуарах, і все ж скрізь панувала дивна атмосфера, яку можна було порівняти з низькою температурою. Вулицею туди-сюди проїжджали військові машини, повні солдатів. З боку табору під конвоєм, опустивши голови, йшли колонами німці. А на перехрестях невеликими купками збилися німецькі жінки й діти, вочевидь, гадаючи, що тепер буде з ними. (Пізніше я чула, що їх просили допомогти, коли ховали мертвих.) І весь цей час удалині лунали сирени швидкої допомоги, сповіщаючи про невидимі жахіття. Жахіття, які проходили повз мене.

Не знаю, чому так непокоївся Дейнз: здавалося, ніхто з перехожих не бажав навіть удруге глянути на цю будівлю. Я почала писати статтю, зіпсувала папір, випила дві філіжанки кави й випалила півпачки цигарок. Настрій псувався все більше. Я вже питала себе, чи не було це звичайною хитрістю, аби втримати мене якнайдалі від усіх подій.

— Ходімо, Крабовські, — сказала нарешті я. — Покажеш мені цю контору.

— Мем, не знаю, чи варто… — почав він.

— Ти чув підполковника, Крабовські. Леді сьогодні за старшого. І вона наказує показати їй приміщення.

Він кинув на мене погляд, схожий на погляд мого пса, коли той думає, що я зараз дам йому копняка самі знаєте куди. Але перемовився з Роджерсоном, і ми вирушили.

Спочатку я не помітила нічого особливого. Лише суцільні ряди складських дерев’яних полиць і купа сірих покривал військового зразка поверх зібраних тут речей. Але потім я підійшла ближче і зняла картину з однієї з полиць: модерністське полотно з зображенням коня на тлі абстрактного пейзажу у важкій золоченій рамі. Навіть у тьмяному світлі просторої кімнати картина вигравала кольорами, наче скарб. Я перевернула її у своїх руках. Це був Брак[77]. Якусь мить я роздивлялася її, а тоді обережно поклала на місце і рушила далі. Я почала витягати речі навмання: середньовічні ікони, твори імпресіоністів, величезні ренесансні полотна, і все у витончених рамах, часом у спеціально збудованих скриньках. Я водила пальцями по поверхні картини Пікассо, дивуючись несподіваній свободі фізично торкнутися до мистецтва, яке раніше бачила лише в журналах або на стінах картинних галерей.