Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Корал? Ось як її звати. Впусти мене. Нам треба поговорити про неї.

— Ми чудово розмовляємо, перебуваючи там, де є.

— Ти що, не маєш жодної поваги до свого пращура?

— Чому ж, маю. Але маю ще братика-перевертня, котрий радо відітне мені голову та й почепить її на стіні свого кабінету. І він може зробити це дуже швидко, якщо надам йому такий шанс, — я сів, потер очі, а мій мозок тим часом остаточно прийшов до тями. — Отже, де Корал?

— Ходімо! Я покажу тобі шлях до неї, — проказав Дворкін, зробивши крок уперед. Цього разу рука його перетнула лінію охорони, і її миттєво охопив вогонь. Він, здавалося, не помітив цього. Очі його, наче дві тьмяні зірки, підняли мене на ноги й потягнули до себе. Кисть руки у нього почала плавитися. Плоть стікала донизу, крапала на землю, наче віск. Усередині не було кісток. Виглядало все це дуже дивно — наче хтось швиденько намалював ескіз руки у трьох вимірах, а потім закрив його речовиною, що нагадувала людську плоть.

— Візьми мене за руку!

Я побачив, що моя рука мимоволі піднімається, тягнеться назустріч кривим лініям, що колись нагадували пальці, та вузлам, котрі були кісточками. Він знову засміявся. Я відчував, як мене тягне вперед якась сила. Цікаво, що станеться, якщо візьмуся за цю дивовижну руку... тільки особливим чином?

І я викликав образ Лоґрусу, щоб він виконав рукостискання замість мене.

...Можливо, це була не найкраща ідея. Мене на мить засліпив яскравий, гарячий спалах, а коли відновився мій зір, я побачив, що Дворкін зник. Швиденько перевірив охорону й пересвідчився, що вона на місці. Я підживив багаття коротеньким простим заклинанням, помітив, що в горнятку залишилася ще кава, ледь теплувата, підігрів її тим самим заклинанням, тільки скороченим. Тоді знову загорнувся в ковдру, зручно усівся і зробив ковток. Хоч як я намагався, не міг проаналізувати те, що тільки-но сталося.

Я не чув, щоби хтось зустрічався з цим напівбожевільним деміургом ось уже довгі роки, хоча мій батько стверджував, наче до Дворкіна повернулася значна частина розуму, коли Оберон полагодив Лабіринт. Якщо ж це насправді був Юрт, який намагався пробитися до мене і покінчити зі мною, то він обрав для себе дивну подобу. Але якщо добре подумати, то Юрт навряд чи навіть знає, як виглядає Дворкін. Я подумав, що непогано було б викликати Колесо-Привид, аби почути й нелюдське тлумачення, але вагався, чи варто це робити. Не встиг прийняти рішення, як зоряний небосхил в отворі печери затулила інша постать, набагато кремезніша за фігурку Дворкіна, з пропорціями, що змушували згадати античних героїв, а може, й богів.

Один широкий крок, і багаття висвітлило обличчя гостя. Побачивши його, я розхлюпав каву. Ми ніколи не зустрічались, але я бачив безліч його портретів у палаці Амбера.

— Наскільки мені відомо, Оберон загинув, перекреслюючи заново Лабіринт, — сказав я.

— А ти був при цьому присутній? — запитав незнайомець.

— Ні, — відказав я, — але, з’явившись отак, по п’ятах дуже химерної примари в образі Дворкіна, ви мали б вибачити мені за мою недовіру до ваших чесних намірів.

— О, ти зустрівся з підробкою! А я — справжній.

— Що ж тоді я бачив перед вашою появою?

— Це було астральне втілення дурнуватого блазня на ім’я Джолос, із четвертого кола Тіні.

— Зрозуміло... — протягнув я. — А звідки мені знати, що ви — не відображення когось на ім’я Джалас із кола п’ятого?

— Можу викласти весь родовід королівського дому Амбера.

— Це може зробити будь-який писар у нас вдома.

— Я долучу до списку ще й усіх незаконнонароджених.

— А скільки їх, до речі?

— Сорок сім. Це ті, про кого я знаю.

— Оце так-так! Як це вам вдалося?!

— Різні часові потоки, — пояснив він, посміхаючись.

— Якщо ви вижили після реконструкції Лабіринту, то чому не повернулися до Амбера й не сіли знову на трон? — запитав я. — Чому дозволили Рендому коронуватися й каламутити в Амбері аж відтоді?

Він розреготався і заперечив:

— Але я не вижив, а знищив себе під час процесу. Я — фантом, який повернувся підтримати теперішнього борця за Амбер проти сили Лоґрусу, що зростає.

— Добре, вважатимемо, що ви той, ким себе називаєте, — сказав я, — але однаково помилилися адресою, сер. Я — син Хаосу, котрий пройшов ініціацію Лоґрусом.

— Ти також син Амбера, який пройшов ініціацію Лабіринтом, — відповів величний гість.

— Це правда. Отже, маю підставу обирати, на чиєму я боці.

— Настає такий час, коли людина має робити вибір, — він пильно дивився на мене, — і зараз саме такий час. На чиєму ти боці?

— Навіть якщо повірю, що ви той, ким себе називаєте, я не відчую себе зобов’язаним робити вибір. І у Дворах відома легенда, згідно з якою Дворкін сам пройшов ініціацію Лоґрусом. Якщо це правда, я тільки йду стопами свого шанованого пращура.

— Але він зрікся Хаосу, коли заснував Амбер.

Я стенув плечима.

— Мені пощастило, — сказав я, — не бути засновником будь-чого. Якщо вам потрібне від мене щось конкретно, то скажіть мені, що саме, наведіть розумну причину, чому маю це зробити, і я, можливо, допоможу вам.

Він простягнув руку.

— Ходімо зі мною, і я приведу тебе до нового Лабіринту, який ти маєш пройти в новій грі, що ведуть між собою дві Сили.

— Не розумію, про що ви, але впевнений, що справжнього Оберона не зупинила б ця простенька охорона. Підійдіть до мене, потисніть мені руку, і я радо піду за вами та подивлюся на все, що забажаєте мені показати.