Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Привиде, можеш перенести мене до неї? — запитав я.

Він ще не відповів, а її зображення зникло, і я відчув крижаний протяг. Лише за кілька секунд зрозумів, що дме з карти, яка тепер стала холодною, як лід.

— Не думаю, не хочу цього робити, і, можливо, в цьому нема потреби, — відповів Привид. — Сила, яка утримує її, відчула твою зацікавленість і саме зараз намагається дотягтися до нас. Ти можеш вимкнути цей Козир?

Я провів рукою по карті. Зазвичай цього вистачало. Нічого не відбулося. Холодний вітер, здавалося, навпаки, став іще сильнішим. Я повторив свій жест, подумки додавши до нього наказ. І відчув, як щось починає фокусуватися на мені.

Тоді Козир накрило образом Лоґрусу, карту вирвало з моїх рук, а мене відкинуло назад, і я вдарився плечем об одвірок. Мандор хитнувся праворуч, ухопившись за край столу, щоби втриматися на ногах. Підсиленим Лоґрусом зором я бачив, як із карти, що падала на підлогу, б’ють сплутані промені світла.

— Їй удалося?! — вигукнув я.

— Зв’язок розірваний, — відказав Привид.

— Дякую, Мандоре, — сказав я.

— Але та сила, що намагається дістати вас через Козир, тепер знає, де ви, — зауважив Привид.

— Чому ти впевнений у цьому? — запитав я.

— Це припущення базується на тому факті, що Корал і зараз намагається дістатися до вас. Тепер вона йде кружним шляхом, крізь простір. Може бути тут за чверть хвилини.

— Скажи точніше, її цікавить лише Мерлін чи ми всі? — запитала Джасра.

— Невідомо. Вона сфокусована на Мерліні. Що зробить із вами, не знаю.

Поки вони обмінювалися думками, я нахилився й підняв Козир із зображенням Корал.

— Ти можеш нас захистити? — знову запитала у Привида Джасра.

— Я вже почав перекидати Мерліна подалі звідси. Мені забрати й вас?

Засунувши Козир до кишені, я підвів голову. Кімната навколо мене за цей час утратила матеріальність, і наразі все навкруги здавалося виробленим із кольорового скла.

— Так, будь ласка, — вимовила Джасра, що тепер здавалася фігурою на церковному вітражі.

— Зроби це, — слабкою луною відгукнувся мій брат.

А тоді мене протягло крізь вогняний обід, і я опинився в цілковитій темряві. Намацавши кам’яну стіну, зробив кілька кроків уздовж неї. Розвернувся на сорок п’ять градусів і побачив світлішу пляму з цятками світла.

— Привиде! — покликав я.

Відповіді не було.

— Мені не подобається, коли бесіда уривається так, раптом, — сказав я. Пішовши вперед, на світло, пройшов крізь отвір і вийшов з печери. Перед моїми очима розкрилось ясне нічне небо. Тут дув холодний вітер, і я позадкував на кілька кроків, здригнувшись.

Навіть не здогадувався, де я опинився. Власне, це й не мало значення; головне, що мав змогу перевести дух. Мені довелося далеченько тягнутися крізь образ Лоґрусу, доки намацав теплу ковдру. Загорнувшись у неї, я всівся біля отвору печери. Потім зробив наступну спробу. Відшукати штабель дров і розкласти невеличке вогнище було геть нескладно. Я не відмовився б від іще одного горнятка кави. А цікаво, якщо...

Чому б і ні? Я знову протягнув руки крізь Лоґрус, і в поле мого зору викотилося світле кільце.

— Тату! Припини негайно! — почув обурений голос. — Мені було непросто висмикнути тебе й заховати в цьому віддаленому кутку Тіні. Якщо ж ти переміщатимеш сюди надто багато речей, то привернеш до себе увагу.

— Це ти припини! — заперечив я. — Мені потрібна лише філіжанка улюбленої кави.

— Зараз викличу для тебе. Лише не користуйся певний час власного силою.

— А хіба ти не привернеш уваги своїми діями?

— Я використовую кружний маршрут. Ось, тримай.

Великий полив’яний кухоль з’явився на підлозі печери, біля мого лівого ліктя.

— Дякую, — сказав я, узявши кухоль і понюхавши напій. — Що ти зробив із Джасрою і Мандором?

— Я відіслав вас усіх у різних напрямках, серед сонмів фейкових образів, що перепурхують з місця на місце. Тепер тобі потрібно тільки причаїтися на певний час. Хай трохи втратить пильність.

— Хто має втратити пильність? Яку пильність?

— Та сила, що захопила Корал. Нам аж ніяк не треба, щоб вона нас відшукала.

— Чому ні? Пам’ятаю, ти не так давно цікавився, чи не бог ти бува? Чого можеш боятися?

— Ця істота, здається, сильніша за мене, — визнав Привид. — З іншого боку, я меткіший.

— А це щось значить.

— Раджу тобі як слід виспатися. Вранці я дам тобі знати, чи ця сила все ще полює на тебе.

— Може, я й сам про це дізнаюся.

— Не виявляй себе, якщо не буде йтися про твоє життя.

— Я й не збирався. Але, припустімо, ця сила мене знайде, що тоді?

— Роби те, що вважатимеш за потрібне.

— Чому маю таке враження, ніби ти щось від мене приховуєш?

— Гадаю, Тату, в тебе підозрілива вдача. Це у вас родинна риса. Мені пора йти.

— Куди? — поцікавився я.

— Перевірити, як там інші. Забезпечити їх усім необхідним. Владнати деякі власні справи. І таке інше. Бувай!

— А як же Корал?

Та кільце світла, що зависло у повітрі переді мною, крутнулося, перетворилося на бляклу пляму й зникло. З таким завершенням бесіди не посперечаєшся. Привид дедалі більше нагадував нас усіх — такий само облудний та потайний.