Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Греймів скептичний настрій не минувся й тоді, коли Полині руки впевнено перебігли по клавішах, видобувши з них низку акордів та коротеньких пасажів. Хоч вони були бездоганно чисті, таке він чував безліч разів у технічно блискучих, але мало обдарованих виконавців. А от вибір Полин його здивував: він сподівався почути що завгодно, тільки не прелюд Рахманінова, чисто чоловічу п’єсу, яку, скільки він її чув, виконували пристойно лише піаністи-чоловіки.
З перших двох лунких тактів вона опанувала фортеп’яно по-чоловічому владно, немовби своїми маленькими руками піднесла в повітря інструмент і його співучі струни з мужньою впевненістю й силою. А потім, знов же так, як Греймові траплялося чути тільки у чоловіків, спустилась чи злетіла — він навіть не знав, як краще сказати, — в чітке, чисте й невимовно ніжне анданте.
І далі вона грала зі спокійною силою, аж неймовірною в такій невеличкій, майже дитинній жінці, що її Грейм бачив крізь напівсплющені повіки за ебеново-чорною площиною величезного фортеп’яно, над яким вона панувала, як панувала над собою і над твором. «Який чистий і рішучий у неї удар!» — подумав Грейм, вслухаючись у відлуння останніх акордів і вчуваючи в ньому всю потужну наснагу прелюду, що й досі немов бриніла в залі.
Аарон з Теренсом уже засперечались пошепки на своєму дивані, Дар Гаяль гортав ноти, шукаючи нову п’єсу, яку йому назвала Пола, а вона глянула на Діка, і той почав вимикати матові плафони один за одним, поки вона лишилася в оазі м’якого світла, що виразно підсилювало тьмяно-золотий блиск її волосся та лямівки на блакитній сукні.
А Греймові здалось, ніби висока вітальня, западаючи в сутінь, робиться ще вища. Удовж вона мала вісімдесят футів, увиш муровані стіни здіймалися до стелі з колод на два з половиною поверхи, під стелею її перетинала галерея, з поруччя якої звисали шкури диких звірів, укривала ручного ткання з Оахаки й Еквадору, полінезійські мати, витіпані й сплетені жіночими руками й пофарбовані рослинними соками. Грейм ураз збагнув, на що вона скидається на святкову залу в якомусь середньовічному замку, і гостро відчув, чого тут бракує до повноти враження: довгого накритого столу з олив’яним посудом на одному кінці й срібним на другому та здоровезних гончаків, що гризуться за кістки під столом.
Згодом, коли Пола заграла кілька п’єс Дебюссі, постачивши Теренсові й Ааронові досить матеріалу для нової завзятої суперечки, Грейм поговорив з нею про музику кілька втішних хвилин. Вона виявила таке глибоке розуміння філософії музики, що він сам незчувся, як почав викладати їй свою улюблену теорію.
— Таким чином, — докінчив він, — потрібно було майже три тисячі років, щоб чисто духовна суть музики відбилась у натурі західної людини. Дебюссі ближче за всіх своїх попередників підійшов до тієї, сказати б, піфагорійської ясності, що запліднює думку…
На цьому слові Пола перебила його, помахом руки підкликавши Теренса й Аарона з їхнього м’якого бойовища у віконній ніші. Вони підійшли пліч-о-пліч, не припиняючи суперечки.
— Ну то й що? — питав Теренс. — Спробуйте-но знайти у свого Бергсона хоч одну думку, яснішу, ніж те, що він висловив у «Філософії сміху», — не вельми ясній, як відомо.
— Ідіть сюди! — гукнула Пола з веселим вогником в очах. — У нас з’явився новий пророк. Послухайте-но містера Грейма. Якраз гідний супротивник, щоб вам обом схрестити з ним шпаги! Він згоден з вами, що музика — це утечище від заліза, крові й життєвих чвар. Що слабкі, вразливі й високі натури втікають від глупоти і жорстокості буденного життя в наркотичні марення надхмарного світу ритмів та модуляцій…
— Це атавізм! — пирхнув Генкок. — Так робили ще печерні люди, мавполюди й Теренсові болотяні предки…
— Стривайте! — спинила його Пола. — Це тільки один з його висновків. А де в чому він рішуче з вами розходиться. Він процитував мені з Пейтера[112], що «всяке мистецтво тяжіє до музики»…
— Чистісінька первісна, мікроорганічна хімія, — впав їй у річ Генкок. — В основі всіх народних пісень та джазових ритмів лежить елементарна реакція живої клітини на ту мішанину світлових хвиль різної довжини, що її являє собою сонячне проміння. На цьому Теренс замикає коло своїх міркувань і сам перекреслює все, що набалакав. Ви послухайте мене, і я вам покажу…
— Та стривайте ж! — ізнов перебила Пола. — Містер Грейм доводить, що англійське пуританство скувало музику, справжню музику, на цілі сторіччя…
— Це правда, — підхопив Теренс.
112
Пейтер Волтер (1839–1894) — англійський письменник і критик-естет.