Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Пола почала коротенько окреслювати йому всіх гостей. Але Грейм майже не чув, що вона говорить, — так напружено силкувався розгадати її натуру. Перша його думка була, що визначальна її риса — природність. За хвильку він уже вирішив, що життєрадісність. Та обидва ті висновки не задовольнили Грейма: він знав, що ще не збагнув її. І раптом йому сяйнуло — гордість! Ось що! Гордість була в її очах, у поставі голови, в неслухняних кучериках, у трепетних крилах носа, в рухливих устах, у вигині округлого підборіддя і в маленьких, міцних, з голубими жилками руках — він з першого погляду впізнав у них натруджені довгими вправами руки піаністки. Так, гордість — свідома, чуйна, жагуча гордість у кожній рисочці, кожній жилці, кожному порухові.
Нехай вона була життєрадісна й природна, по-хлоп’ячому дитинна й жіночна, весела й пустотлива; але гордість весь час жила в ній — нап’ята, тремтюча, невід’ємна гордість, сама основа й суть її єства. Вона була жінка, відверто, наскрізь жінка, щира, гнучка і проста, — але іграшкою вона не була. Часами Греймові здавалось, ніби в ній блискав криця — тонка, мов діамантова криця. Ніби вона — сама сила, тільки в найтонших своїх виявах і формах. І Грейм ласкаво порівнював її образ із витою срібною струною, дорогим сап’яном, плетеною з дівочих кіс волосінню, яку роблять на Маркізьких островах, різьбленою в перламутрової скойки блешнею на боніт, зробленим з мамутової кістки зазубленим вістрям ескімоського гарпуна.
— Гаразд, Аароне, — долетів до них крізь застільний гомін Діків голос від другого кінця столу. — Ось вам теза із Філіпса Брукса[106], розжуйте-но. Брукс каже, що «ніколи ще не досяг справжньої величі той, хто не відчував якоюсь мірою, що життя його належить людському родові і що все дане йому від бога дано не тільки йому, а й цілому людству».
— То виходить, ви вже вірите в бога? — добродушно огризнувся той, кого названо Аароном, — худорлявий вузьколиций, смаглявий чоловік з блискучими карими очима й довгою, чорною-пречорною бородою.
— Думаєте, я сам знаю? — відповів Дік. — Але річ не в тому. Розумійте мене фігурально. Хай не бог, а моральність, чи добро, чи еволюція.
— Не конче бути бездоганно логічному, щоб стати великим, — втрутився спокійний довгобразий ірландець з витертими, постріпаними рукавами. — І навпаки, скільки людей, що судили про світ якнайлогічніше, так великими й не стали.
— Щира правда, Теренсе, — погодився Дік. — Кому краще знати, як не вам!
— Вся річ тут у визначенні,— знуджено озвався ще один, безперечно індієць; навдивовижу тонкими, ніжними пальцями він кришив шматочок хліба. — Що ми розуміємо під словом «велич»?
— Може, красу? — тихо спитав сором’язливий юнак із трагічним виразом обличчя й довгою розпатланою чуприною.
Ернестіна враз підвелася, зіпершись на стіл і удавано-войовниче нахилившись уперед.
— Ну, почалося! — внгукнула вона. — Почалося! Зараз усоте цілий всесвіт догори дном перевернуть. Теодоре, — обернулась вона до юного поета, — чого ж ви так мляво рушили з місця? Беріть розгін! Чи ваше натхнення скульгавіло?
В нагороду їй загримів сміх, і поет, спалахнувши, заховався в свою шкаралупку.
Тоді Ернестіна звернулась до чорнобородого:
— Ну-бо ви, Аароне. Теодор сьогодні не в формі. Давайте ви. Адже ж ви вмієте. Ну-бо, починайте: «Як влучно сказав Бергсон, із властивою йому вигостреністю філософської мови та широтою інтелектуального кругозору…»
Новий вибух реготу покотився за столом і заглушив і дальші її слова, і жартівливу відповідь чорнобородого.
— Нашим філософам сьогодні не пощастить завестися, — півголосом сказала Греймові Пола.
— Філософам? — перепитав він. — А хто вони такі? Вони ж не з вікенбержцями приїхали. Я вже нічого не второпаю.
— Та це… — Пола зам’ялась. — Вони живуть тут. Називають себе «лісовими птахами». Отаборились у лісі за кілька миль звідси і нічого не роблять, тільки читають та балакають. Можу закластися, що зараз у їхніх хатинах знайдеться півсотні найновіших, ще не занесених до каталога книжок із Дікової бібліотеки. Він їм дозволив нею користуватись, і ви можете застати їх там удень і вночі — виносять і приносять книжки та свіжі часописи цілими оберемками. Дік каже, що через них став власником найповнішої і найсучаснішої збірки філософської літератури на цілому Тихоокеанському узбережжі. І вони, так би мовити, перетравлюють цей матеріал для нього. Діка це дуже бавить, та й часу зберігає чимало. Адже він, знаєте, страшенно багато працює…
106
Філіпс Брукс (1835–1893) — діяч американської єпіскопальної церкви, талановитий оратор.