Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Я вже розумію, — сказав газетяр. — Це означає, що кожен, хто мав силу в руках, працюватиме день і ніч, аби допнути свого. Та й чом би ні? Стодоларову роботу не щодня знайдеш. Пересічний американський фермер не мав зі своєї землі й п’ятдесяти доларів чистих, надто як відрахувати вартість його власної праці й нагляду за господарством. Певна річ, путящі хазяїни працюватимуть до упаду, та й усю родину примушуватимуть так працювати, аби втриматись при цьому ділі.
— Оце ж то мені й не до вподоби у вашій справі,— оголосив Теренс Макфейн: він щойно підійшов до гурту. — Одно тільки й чуєш: праця, праця, праця… Таж подумати, і то страх бере: кожен на своїх двадцятьох акрах гарує, надсаджується від світу до смерку, та ще й після смерку — а задля чого? Задля шматочка м’яса, шматка хліба та ще, може, ложки повидла на хліб. Невже хліб, м’ясо та повидло — це вже й усе на світі, сенс життя, мета земного існування? Адже така людина і вік проживе, і здохне, як робоча коняка. І чого ж вона досягне за своє життя? Хліба, м’яса та повидла? Оце й усе? Аби тільки черево повне та дах над головою, а потім ізгнити в темній, сирій домовині?
— Таж і ви, Теренсе, колись помрете, — нагадав йому Дік.
— Але ж після якого розкішного, неробського життя! — враз відрубав Макфейн. — Які в мене були години віч-на-віч із зорями й квітами, в зелених гаях, під шепіт вітерцю в траві! А книжки, а мої улюблені мислителі, а їхні думки. Краса, музика, всі насолоди всіх мистецтв! Га? Я відійду в темряву, знавши, що нажився, навтішався, взяв від життя все, що воно могло дати. А оті ваші двоногі робочі тварини на своїх двадцятьох акрах? Від світу до смерку робота, й робота, й робота, сорочка, зашкарубла від солоного поту, хліб і м’ясо в череві, та дах без дірок, та вивід дітлахів, щоб жили по них таким самим життям робочої худоби — аби напихати черево хлібом та м’ясом, натирати спину шкарубкою пропотілою сорочкою і відійти в могильну темряву, знавши тільки м’ясо, та хліб, та ще, може, ложку повидла…
— Хтось же повинен працювати, щоб ви могли бути неробою, — обурився містер Вомболд.
— Так, це правда. Сумна правда, — погодився Теренс похмуро. Та зразу його обличчя й проясніло: — І я дякую богові за те, що він створив робочу худобу — ту, що тягає плуга, і ту, що ходить за плугом, і ту, що риється в землі, мов кроти, добуваючи вугілля та золото; дякую йому за всіх дурних селян, що своєю працею вберігають від мозолів мої руки і дають багатство таким чудовим людям, як осьо Дік Форест, що всміхається мені й ділиться зі мною своїм набутком, купує для мене найновіші книжки, дає мені місце біля свого столу, заставленого плодами праці двоногих робочих тварин, і біля свого каміна, складеного їхніми-таки руками, і хатину та ліжко у лісі, під мадронами, куди праця ніколи не потикає свого страховинного рила.
Івен Грейм того вечора не квапився лягати спати. Його дивно схвилювали і Великий Будинок, і Маленька господиня. Він довго сидів на краєчку ліжка, напівроздягнений, і курив люльку, а уявою бачив Полу так виразно, як бачив її навіч за минулі півдня, у різних подобах і настроях: жінку, що розмовляла з ним про музику, і що дала йому таку втіху самою музикою, і що втягла в розмову «мудреців», а тоді покинула його їм на поталу й подалася влаштовувати бридж для гостей; що вмостилась потім у кріслі з двома дівчатами, і сама немов ще дівчатко; що крицевою ноткою в голосі вгамувала чоловіка, коли він, розпустувавшись, забагнув проспівати «Пісню Горянипа»; що без страху держалась на огирі, який шалено борсався, тонучи в глибокому басейні; і що за кілька годин по тому, незвичайна й сама собою, і своїм убранням, немов мрія, увійшла до їдальні привітати гостей.
Та й Великий Будинок, з усіма його розкошами, дивами й химеріями, полонив Греймову уяву ледве чи менше, як образ Поли Форест. Знов і знов уставали йому перед очима тонкі Дар Гаялеві пальці, що ніби плели в повітрі докази, і чорна борода Аарона Генкока, що проголошував Бергсонові догми, і вистріпані рукава Теренса Макфейна, що піднесено складав подяку богові за існування двоногої робочої худоби, яка забезпечує йому змогу жити неробою в мадроновому гаю Діка Фореста і їсти за його столом.