Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Вони з Аароном страшенно гризуться — за філософські питання, звісно. Ну, я скінчила… — зітхнула Пола і враз загладила те зітхання своєю ясною усмішкою. — Вважайте, що ви з усіма знайомі. Ой, ще одне. Треба вас застерегти: коли вам трапиться зійтися з нашими мудрецями тісніше, надто в чоловічому колі, знайте, що Дар Гаяль зовсім непитущий; Тео Мелкен може романтично сп’яніти — і звичайно справді п’яніє — від одного коктейлю; Генкок великий знавець трунків; а Теренс зовсім не добирає в них смаку, питиме абищо, зате переп’є дев’яносто дев’ять чоловіків із ста, і коли вони вже лежатимуть під столом, він так само ясно й чітко тлумачитиме свій епікурейський анархізм.
За вечерею Грейм помітив ще одну річ. «Мудреці» називали Фореста просто Діком, однак до Поли неодмінно зверталися: «Місіс Форест», — хоча вона звала їх усіх на ім’я. І в цьому не було нічого неприродпого. Ці люди, що не поважали у світі майже нічого, не поважали навіть праці, зовсім несвідомо вбачали між собою й дружиною Діка Фореста якусь виразну межу, і їм навіть на думку не спадало називати її просто на ім’я. З таких ознак Грейм дуже швидко переконався, що Пола у своїй поведінці вміє сполучати якнайщирішу демократичність із так само щирою вельможністю.
Те самісіньке він бачив і після вечері, коли всі перейшли до великої вітальні. Пола дозволяла собі що хотіла, проте наслідувати її не важився ніхто. Поки товариство порозсідалось, Полу видно й чути було скрізь, вона кипіла веселощами буйніше за всіх. Дзвінкий сміх її долинав то з тієї купки гостей, то з тієї, то з одного кутка, то з іншого. І той сміх чарував Грейма. Була в ньому якась особливо радісна нотка, на диво приємна, — такої він не чув ще ні в чиєму сміхові. Заслухавшись його, Грейм згубив нитку розмови з молодим містером Вомболдом — той доводив, що Каліфорнії потрібен не закон проти іміграції японців, а принаймі двісті тисяч японських кулі для роботи на фермах, щоб задушити в пуп’янку восьмигодинний робочий день для сільськогосподарських робітників. Молодий Вомболд, скільки Грейм зрозумів, був з діда-прадіда великий землевласник Вікенберзької округи і непомалу пишався, що не піддається новітній тенденції й не робиться поміщиком тільки з назви.
Від фортеп’яно, де круг Еді Мейсона збилися дівчата, долітала тріскуча джазова музика та уривки модних пісеньок. Теренс Макфейн з Аароном Гічкоком запально сперечалися про футуристичну музику. А Грейма вирятував від містера Вомболда з його японським питанням Дар Гаяль, устрявши до розмови із своїм гаслом «Азія для азіатів, а Каліфорнія для каліфорнійців».
Раптом через усю залу, підібравши сукню, прожогом перебігла Пола, а за нею гнався Дік. Він спіймав її, саме як вона пробувала вивернутись від нього поза Вомболдом та його співрозмовниками.
— Ох, капосна! — удавано насварив її Дік, а за мить уже разом з нею просив Дар Гаяля, щоб затанцював.
Урешті індієць дав себе умовити — облишив свою Азію та азіатів, ніби відмахуючись від них, зателіпав руками, задригав ногами і втяв химерну пародію на танго, яке оголосив «вибуховим апофеозом сучасного танцю».
— А тепер, Червона Хмаро, заспівай містерові Грейму свою «Пісню про жолудь», — наказала Дікові Пола.
Дік, що все обіймав дружину за стан і не відпускав, бо ще не завдав обіцяної кари, хмуро похитав головою.
— «Пісню про жолудь»! — гукнула Ернестіна від фортепяно, і Еді Мейсон та всі дівчата підхопили ту вимогу.
— Ну-бо, заспівай, Діку, — умовляла його Пола. — Адже містер Грейм єдиний з усіх нас ще не чув її.
Дік знову похитав головою.
— Ну, то «Пісню школярки».
— Я заспіваю йому Горянинову пісню, — відмовив Дік задирливо, із збиточним вогником в очах. Тоді затупав ногою, заіржав, вельми вдало наслідуючи Горянина, тріпнув уявною гривою і почав: — «Слухайте мене! Я Ерос! Я ступаю по горах…»
— «Пісню про жолудь», — ураз перебила його Пола зовсім спокійно, однак із сталевою ноткою в голосі.
Дік слухняно урвав «Пісню Горянина», хоч і труснув головою, мов норовистий лошак.
— У мене є нова пісня, — урочисто заявив він. — Про нас із тобою, Поло. Я перейняв її від нішінемів.
— Нішінеми — це вимерлі аборигени цієї частини Каліфорнії,— обернувшись до Грейма, пояснила Пола.
Дік потупцявся трохи на місці, не згинаючи ніг, як танцюють індіяни, поляскав долонею по стегну і завів нову пісню, все не відпускаючи дружини: