Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Якийсь такий… чар у ній є,— підказав Грейм.
— Отож, отож! — Бертове обличчя враз засяяло. — Саме чар. Тільки вдасться до нього, і квит. А тобі аж холод поза спиною йде, і сам не знаєш чого. Може, вона навчилась тої влади над іншими, коли в безсонні ночі вчилась панувати над собою: не розкисати, не скиглити. Вона й сю ніч, напевне, очей не змружила після такого неспокійного дня — оте купання з Горянином, потім гості… А от усе те, від чого звичайно не можуть заснути жінки — небезпека, буря на морі тощо, — їй зовсім не вадить, каже Дік. Вона, каже, спатиме, як немовля, під бомбами в обложеному місті або на кораблі, що змагається з ураганом. Ні, вона таки диво, і квит. А спробуйте-но заграти з нею в більярд — англійську партію!
Трохи згодом Берт повів Грейма до кімнати з білим фортеп’яно, де вони застали дівчат. І хоч там цілу годину не вгавали джазові пісеньки, танці та весела гутірка, Грейма ні на мить не залишало почуття самотності. Йому бракувало господині, хотілось бачити її, марилося, що вона ось-ось увійде відчиненими дверима до кімнати — в якомусь новому, несподіваному вигляді й настрої.
Ще згодом вони з Бертом верхи — Грейм на Альтадені, Берт на чистокровній кобилі назвиськом Моллі — їздили на дві години оглянути Форестову молочарську ферму і вернулись якраз до того часу, на коли Грейм умовився зустрітись з Ернестіною на тенісному корті.
На обід він поспішав нетерпляче не тільки через те, що виголоднів. Але там його чекало розчарування: господиия не прийшла.
— Мабуть, знову «біла ніч», — пояснив гостеві Форест і розповів ще дещо про Полину нездатність спати, як усі люди: — Ти знаєш, ми вже кілька років були одружені, коли я вперше побачив, як вона спить. Я, звісно, знав, що вона колись висипляється, але не бачив. Якось вона три дні й три ночі вряд не склепила очей і була бадьорісінька, а заснула, аж зовсім знесилившись. Це тоді, як моя «Все докинь» сіла на мілину біля одного з Каролінськпх островів, і ціле населення помагало нам стягати її. Вона не з тривоги не спала, бо небезпеки не було ніякої. Просто через галас. Та ще від збудження: їй було дуже цікаво.
А вже під кінець я вперше в житті побачив, як вона заснула.
В їдальні Грейма познайомлено з новим гостем, таким собі Доналдом Вером, що приїхав того ранку. Він був добре знайомий з усіма — видно, частенько відвідував Великий Будинок. З розмови Грейм здогадався, що цей Вер, хоча ще зовсім молодий, уже славний на все Тихоокеанське узбережжя скрипаль.
— Він нестямно закоханий у Полу, — сказала Греймові Ернестіна, як уже виходили з їдальні.
Грейм звів брови.
— Атож! Але вона не звертає уваги, — засміялась дівчина. — Вона вже звикла, бо таке стається з усіма чоловіками, що до нас приїздять. У неї просто чарівна манера не помічати ознак їхньої закоханості, і вона робить собі з них потіху. А Діка це теж страшенно бавить. Ось стривайте, не мине й тижня, як і з вами те буде. А коли ні, ми всі дуже здивуємось. А Дік то, певне, й образиться. Він уже звик, що так повинно бути. Коли в закоханого і гордого своєю дружиною чоловіка складається така звичка, йому, напевне, страшенно прикро бачити, що його скарбу не оцінили.
— Ну що ж, коли від мене цього сподіваються, то, мабуть, доведеться… — зітхнув Грейм. — А взагалі я ненавиджу робити те, що всі. Та коли вже у вас такий звичай… Правда, важкенько буде, бо стільки гарних дівчат навколо…
Пустотливий вогник у його довгастих сірих очах так глибоко вразив Ернестіну, що вона аж задивилась у ті очі, а отямившись, спустила погляд і почервоніла. А тоді заторохтіла — видимо, щоб розвіяти збентеження:
— Малий Лео — отой молоденький поет, що ви вчора бачили, — теж шалено закоханий у Полу. Я чула, як Генкок кепкував з нього за якийсь цикл сонетів, і неважко здогадатися, хто надихнув його на ті сонети. А Теренс — це отой ірландець — закоханий спокійно. Вони просто нічого не можуть із собою вдіяти, то як на них і сердитись?
— Авжеж, вона гідна того, — промурмотів Грейм знехотя, бо йому якось прикро стало, що пришелепуватий ірландець, схибнутий на писемності «анархіст-епікуреєць», який відверто хвалиться своїм неробством і нахлібництвом, закохався — нехай навіть спокійно — у Маленьку господиню. — Вона гідна того, щоб усі чоловіки божествили її,— провадив він уже гречніше. — Я й то вже встиг помітити, що вона жінка незвичайна і чарівна.
— Вона моя сестра по батькові,— відкрила Ернестіна, — але, збоку дивлячись, не можна повірити, ніби в нас із нею є хоч крапля одної крові. Вона зовсім інакша. Вона не схожа ні на кого з Дестенів… і на жодну з моїх знайомих дівчат. Правда, вона багато старіша за нас, їй уже тридцять вісім…