Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

— Шкода, що ви не зможете поїхати туди зі мною, — говорив Дік кореспондентові.— А то зостаньтесь, це ж тільки на один день. Завтра б і з’їздили.

— Дуже шкодую, — відповів Нейсміт, — але мені треба завтра до Санта-Рози. Бербанк[117] обіцяв приділити мені цілий ранок, а ви розумієте, що це означає. Але я певен, наша газета рада була б репортажеві про цей ваш експеримент. Може, ви розповісте? Хоч коротенько. Ось і містер Грейм іде… Я певен, йому теж буде цікаво послухати.

— Ще якісь іригаційні споруди? — запитав Грейм.

— Та ні, безглузда спроба зробити добрих фермерів з нікчем, — відповів за Діка містер Вомболд. — Я запевняю: котрий фермер нині не має власної землі, той цим самим доводить свою невмілість.

— Зовсім ні,— озвався Дар Гаяль, підкресливши своє заперечення рухом тонкої азіатської руки. — Зовсім ні. Часи змінились, і тепер особиста вмілість не завжди сполучається з капіталом. Це знаменитий, просто героїчний експеримент. І він матиме успіх.

— А в чому річ, Діку? — зацікавився Грейм. — Розкажи.

— Та це так, дрібничка, — недбало відповів Форест. — Найскорше, з цього нічого не вийде, хоч я все ж таки сподіваюся…

— Гарна дрібничка! — перебив Вомболд. — П’ять тисяч акрів найкращої долинної землі віддати юрбі невдах, щоб хазяйнували, мовляв, на всьому готовому — платня й харчі, тільки сало наїдай.

— Харчі виростуть на тій-таки землі,— поправив його Дік. — Поясню вже докладно: я виділив п’ять тисяч акрів поміж садибою і річкою Сакраменто…

— Ви подумайте, скільки б там виросло люцерни, такої потрібної вам! — знов обурився містер Вомболд.

— Під люцерну мої екскаватори тільки торік висушили вдвічі більше болота, — відповів Дік. — Бачте, я переконаний, що наш Захід, та й увесь світ незабаром прийде до інтенсивного фермерства. І я хочу вкласти свій пай у пробивання дороги. Я поділив п’ять тисяч акрів на двадцяти-акрові ділянки. І певен, що кожна ділянка може не тільки прогодувати одну родину, й то не скупо, а ще й дасть мені шість відсотків прибутку.

— Коли розберуть усі ділянки, це буде двісті п’ятдесят родии, — обчислив газетяр. — Тобто, рахуючи пересічно п’ять душ у родині, тисяча двісті п’ятдесят душ.

— Трохи менше, — поправив Дік. — Ділянки вже всі розібрано, і загалом ми маємо лиш трохи більше ніж тисячу сто душ. Але перспективи добрі, будьте певні,— він лукаво усміхнувся. — Кілька врожайних років, і буде пересічно по шість душ у родині.

— А хто це «ми»? — поцікавився Грейм.

— Таж у мене цим ділом відає цілий комітет — із моїх-таки службовців, тільки одного професора Ліба мені позичив федеральний уряд. Суть ідеї ось у чому: вони повинні будуть господарювати на свою відповідальність, але за науковими методами, згідно з нашими інструкціями. Земля вся однакова, і ділянки одна в одну. Отже, результати праці на кожній ділянці промовлятимуть недвозначно. Ледачих та недотепних, чий урожай відставатиме від пересічного рівня, ми у себе не терпітимемо: невдах проганятимуть, і вирок їм складатиме своєю працею вся решта.

Умови ми даємо добрі. Жоден фермер нічим не ризикує. Кожен — недотепа чи розумний, в урожайний рік чи в неврожай — одержить на рік тисячу доларів. Та ще ті харчі, що він виростить і споживе зі своєю родиною; отож йому забезпечено принаймні сто доларів на місяць. Недотеп і ледачих неминуче витіснюватимуть розумні й трудящі. Оце й усе. Ми продемонструємо, що таке інтенсивне фермерство і яка з нього вигода. Крім того, вони матимуть не тільки гарантовану платню. Після її виплати мені має лишитися шість відсотків прибутку. А все, що хто зумів виробити понад ці шість відсотків, лишається йому ж таки.