Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Грейм вибив попіл з люльки, ще раз зміряв поглядом незвичну кімнату, обставлену з найновітнішими вигодами, вимкнув світло і ліг, укрившися приємно холодними простиралами. Але й у темряві сон не йшов до нього. Знову чув він сміх Поли Форест; знову згадував свої враження від неї, як від срібла, і криці, і сили; знову бачив крізь темряву, як зграбно її коліна підносять тканину сукні. Те яскраве видиво аж дратувало Грейма, бо він нізащо не міг прогнати його з очей. Воно все верталось і сяяло перед ним — рухливий образ із світла й барв, немов справжній, немов живий, хоч він і знав, що то омана.
Він бачив огиря й вершницю, що зникали під водою і знов виринали, і піну, і бризки, і мелькання підків, і жіноче усміхнене обличчя у плутанині розпущених кіс, що сплітались у воді з кінською гривою. І перші лункі такти прелюду бриніли йому у вухах, а перед очима поставали ті самі руки, що перше правили огирем, а тоді добували з фортеп’яно всю чисту красу й силу рахманінівської музики.
Нарешті Грейм заснув із думкою, які ж то чудовні процеси еволюції могли зродити з первісної твані та земного пороху таке розкішне, осяйне жіноче тіло й душу.
РОЗДІЛ XII
Другого ранку Грейм познайомивсь із звичаями Великого Будинку ще ближче. А-Гов уже дещо пояснив йому напередодні, а сам дізнався, що після першої вранішньої кави новий гість воліє снідати не в ліжку, а за столом. Іще А-Гов попередив Грейма, що для сніданку в їдальні нема певної години: всі приходять кому коли зручніше, від сьомої до дев’ятої. А як він забажає проїхатись верхи, чи поплавати, чи куди поїхати автомобілем, чи ще чого-небудь, то треба тільки сказати, повідомив його китаєць.
Зайшовши до малої їдальні о пів на восьму, Грейм якраз устиг попрощатися з кореспондентом та айдахським купцем, що доїдали сніданок і квапились попасти на машину, яка ходила з маєтку на станцію Ельдорадо, до ранкового сан-франціського поїзда. Грейм зостався в їдальні сам; бездоганно чемний служник-китаєць припросив його замовляти що завгодно і справді виконав перше його бажання — подав холодний, щойно з льоду, грейпфрут у хересі, вирощений у маєтку, як гордо пояснив китаєць. Відмовившись від каш та інших сніданкових страв, Грейм саме просив принести йому некруті яйця з беконом, коли до їдальні ввійшов з якнайбайдужнішим виглядом Верт Вейнрайт. За п’ять хвилин Грейм зрозумів, що байдужість та вдавана, бо на дверях з’явилась Ернестіна Дестен у чарівному халатику та хатньому чепчику і вельми здивувалася, що застала стільки охочих рано вставати.
Трохи перегодя, коли вони вже підводилися з-за столу, прийшла Лут Дестен з Рітою Вейнрайт. А за більярдом Грейм дізнався від Берта, що Дік ніколи не приходить снідати, що він прокидається страшенно рано і працює в ліжку, п’є каву о шостій і хіба з якої виняткової нагоди показується гостям раніше, ніж до обіду, о пів на першу. А Пола, розповів Берт, узагалі спить погано, встає пізно, живе за дверима без клямки у своїх покоях, що займають ціле велике крило будинку з розкішним внутрішнім двориком, де навіть він був тільки один раз, і так само дуже рідко показується раніше, ніж о пів на першу — та й тоді не щодня.
— Розумієте, хоч вона і здорова, і сильна, й бадьора, — пояснював молодий Вейнрайт, — але в неї зроду безсоння. Вона ніколи не спала як слід, навіть змалечку. Правда, їй воно нітрохи не вадить, бо у неї велика сила волі і вона не розпускає своїх нервів. Вони в неї завжди напружені, та замість навісніти з розпачу, коли не може заснути, вона просто наказує собі відпочивати — і відпочиває. Про такі години вона каже «мої білі ночі». Інколи вона засинає аж удосвіта чи навіть о дев’ятій або десятій ранку і тоді проспить трохи не цілий день, але до вечері вийде свіжа, як ягідка.
— Либонь, це природжене, — сказав Грейм.
Берт кивнув головою.
— Дев’ятсот дев’яносто дев’ятьом жінкам із тисячі це безсоння затруїло б життя. А їй дарма. Не спиться вночі — вона, ніж мучитись, виспиться вдень, та й надолужить своє.
Ще багато дечого розповів Берт Вейнрайт про господиню, і Грейм дуже скоро відчув, що молодик, хоч уже ледве не свій у домі, таки добре її побоюється.
— Я ще не бачив, щоб хто її не послухався, коли вона того захоче, — звірявся він Греймові.— Чоловік чи жінка, старе чи молоде, з гостей чи з челяді — однаково, тільки-но вона гляне владно, і квит. Як у неї це виходить — не знаю. Чи то в очах щось таке засвітиться, чи губи так стисне, чи вже не знаю що, але вона завжди поставить на своє, і ніхто не може їй перечити.