Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Я Ай-Кат, найперший чоловік-нішінем. Ай-Кат це скорочене Адам. Мій батько був койот, а мати — вечірня заграва. А це Йо-то-то-ві, моя дружина. Вона найперша жінка-нішінемка. Її батько — трав’яний коник, а мати — смугаста дика кішка. Це найкращі батько й мати — після моїх. Койот дуже мудрий, а заграва дуже стара; але чи багато ви чули доброго про коника й дику кішку? Що кажуть нішінеми, то все правда, і мати всіх жінок була кішка, маленька, сухенька, смутнолиця, хитра кішка з пругованим хвостом.
На тих словах пісню про перших чоловіка й жінку перебили обурені жіночі вигуки і схвальні чоловічі.
— Це Йо-то-то-ві, себто скорочене Єва, — завів знову Дік і різким рухом, удаючи брутального дикуна, притяг Полу до себе. — Вона не дуже гарна, нема на що дивитись. Але винні тому коник і смугаста кішка. Я Ай-Кат, перший на світі чоловік, і ви мого смаку не ганьте. Я ж був перший чоловік, а вона перша жінка, отож я не мав з чого вибирати, що побачив, те й узяв. Так само було й Адамові, коли він брав Єву. Йо-то-то-ві була єдина жінка в цілому світі, створена для мене, отож я й вибрав Йо-то-то-ві.
Івен Грейм слухав, не спускаючи очей з руки, що владно оповивала стан прекрасної господині, і відчував якусь прикрість, а в голові йому зринула непрохана думка, яку він зразу сердито відігнав: «Щасливець цей Форест! Аж занадто…»
— Я Ай-Кат, — виспівував далі Дік. — А це моя жінка-росинка. Це моя медова роса. Я вам набрехав. її батько й мати зовсім не коник і не кішка, а східний літній вітер з гір і сьєррська вранішня зоря. Вони змовилися й виточили всю солодизну з землі й повітря, аж урешті туман їхнього кохання сів медовою росою на листі чапаралю й мансаніти.
Йо-то-то-ві — моя медова роса. Слухайте мене! Я Ай-Кат. Йо-то-то-ві моя дружина, моя перепілка, моя олениця, моя хмільна брага з теплого дощу й соків родючої землі. Вона зродилася з ніжного сяйва зір і прозорого світанку…
— І якщо ви гадаєте, — докінчив Дік звичайним своїм голосом і тоном, вичерпавши імпровізацію, — якщо ви гадаєте, ніби старий, любий, синьоокий Соломон проспівав свою «Пісню над піснями» краще, то передплатіть-но видання моєї «Пісні над піснями».
РОЗДІЛ XI
Місіс Мейсон перша висловила бажання, щоб Пола заграла; але тільки Теренс Макфейн із Аароном Генкоком розігнали біля фортеп’яно аматорів джазу й вирядили Тео Мелкена, соромливого посланця, привести Полу до інструмента.
Грейм почув, як Теренс каже їй:
— Я вас прошу, заграйте «Роздуми над водою», щоб добити оцього темного поганина.
— А потім «Дівчину з лляними косами», коли ваша ласка, — попросив поганин, цебто Генкок. — Вона добре підкріпить мою позицію. Цей дикий кельт вигадав якусь болотяну теорію музики, первіснішу навіть за печерних людей, і ще має стільки щирої глупоти, що називає себе ультрасучасним.
— А, Дебюссі[109],— засміялась Пола. — Й досі не помирились на ньому, еге? Ну, спробую добратись і до нього. Тільки з чого ж мені почати, не знаю…
Дар Гаяль приєднався до трьох мудреців, і вони гуртом посадовили Полу за велике концертне фортеп’яно — а втім, не занадто велике для цієї зали, вирішив Грейм. Та щойно вона сіла на дзиглик, три мудреці шаснули на свої, видимо, улюблені місця — слухати. Молодий поет простягся долі на пухнатій ведмежій шкурі, футів за сорок від фортеп’яно, і застромив пальці в патлату чуприну. Теренс і Аарон розсілись на дивані у віконній ніші, досить близько один від одного — аби мати змогу штовхати сусіда ліктем, коли тому чи тому здасться, ніби Полина інтерпретація музики підтверджує саме його погляди. Дівчата повмощувались мальовничими купками на широких капапах чи по дві й по три у великих кріслах з темного дерева та на їхніх бильцях.
Грейм ступив був крок до фортеп’яно, щоб узяти на себе почесну місію — перегортати Полі ноти, та вчасно помітив, що Дар Гаяль уже випередив його. Грейм спокійно обвів усю картину цікавим поглядом. Велике фортеп’яно стояло на підвищенні в дальшому кінці зали, під невисоким склепінням, розміщене ніби в резонаторній мушлі, умисне зробленій для нього. Жарти й сміх відразу стихли: видно, Маленька господиня Великого Будинку вимагала, щоб до неї ставились, як до справжньої талановитої піаністки. Але Грейма це, навпаки, настроїло скептично.
Ернестіна перехилилась до нього зі свого крісла й шепнула:
— Вона все може, коли захоче. І вправллється небагато… Не дуже багато. Вона, знаєте, вчилась у Лешетицького[110] й у мадам Кареньйо[111] і держиться їхніх методів. І грає зовсім не по-жіночому. Ось послухайте!
109
Дебюссі, Клод Ашіль (1862–1918) — французький композитор-імпресіоніст.
110
Лешетицький, Теодор (1830–1915) — польський композитор та викладач музики, працював у Петербурзі й Відні.
111
Кареньйо, Тереза (1853–1917) — талановита венесуельська піаністка, композитор, співачка.