Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
Княжна Блуцька замахнулася з крісла ціпком, але відстрибнулося. Якусь секунду думалося, що вона встане й почне ганятися з тим ціпком бальною залою, видихаючи чорний сморід, хриплячи крізь криві зуби, на негнучких ногах, рухаючи, мов качка, хворими стегнами й згорбленим хребтом, мстиво махаючи однією кістлявою рукою, а іншу піднявши над головою з палюгою, наче відьмацьким скіпетром, — але ні, вона змахнула раз й обм’якла в кріслі, покинувши попередній намір.
— Добре, — сапнула вона. — Я мала сни, і я своє знаю, навіть якщо ви не знаєте про себе, але… добре. Нехай Мартин за мене промовить.
— Та плював я на Мартина.
Вона глянула на мене, як на божевільного.
— Що на вас напало, юначе? Чому ви так поводитеся?
Гірко розсміялося, аж луна пішла по порожній залі.
— Чому ви всі хочете, щоб я постійно брехав?! Я не мартинівець! Я ніякий не граф! Я не розуміюся на вашій політиці! Росія мені байдужа! Та й Польща, зрештою! Я не бачив батька з дитинства! Плювати мені на все це! Крига не Крига, був би живий, і при грошах із усього цього вийшов!
Зауважилося, що то вже не сміх, а, правду кажучи, щось дуже відмінне від сміху, ближче до істеричного схлипування, отой голос, який із пересохлого горла видобувається короткими виверженнями. Руки при цьому тремтять, тріпочуть у так само істеричній жестикуляції, руки тремтять, а нога підстрибує на паркеті, тап-тап, ще трохи, й нервовий напад охопить усе тіло, божевільна сила, зазвичай добре прихована за кривою посмішкою, щомиті може вирватися на свободу. Роззирнулося у паніці. Одна рука вхопилася за комір, друга заходилася намацувати Ґросмайстра. Високий пронизливий сміх пер угору від діафраґми, зараз він виприсне крізь зуби. Захиталося на п’ятах, вагон схибнувся, полетілося на княжну. Вона простягнула ціпок — не щоб відштовхнути, а щоб зачепитися за плече й тим міцніше потягнути вниз. Упалося на коліна. Кістлява рука княгині Блуцької лягла на шию над розстебнутим комірцем стійки, посунула вгору, до волосся; княжна притиснула до чорної сукні голову, яка безвольно лягла в неї на подолі.
— Тссс, тссс, тихо. — Вона гладила напомаджені кучері. — Вже добре, синку, вже добре, мама Катя усе розуміє, ти не мусиш нічого говорити, мама Катя добре вас знає, можеш поплакати, можеш висповідатися, Катя забере це в могилу. Ти думаєш, що чимось здивуєш стару Катю, думаєш, що засмутиш, що відштовхнеш злою правдою — немає такої правди. Ти не мусиш соромитися, я добре вас знаю, я мала чотирьох таких синочків, і до кого вони прибігали виплакатися, до мене, до мене. Тссс.
— У-убити мене вони хочуть. Я не в-виживу.
— Ніхто тебе не вб’є, ти впораєшся, от побачиш.
— Я п-продався їм. За тисячу рублів.
— Попросиш пробачення.
— Пробачення. У кого?
— Віддаси гроші.
— Віддам.
— Бачиш? Уже полегшало.
Поцілувалося їй руку (зморшкувата шкіра, вкрита коричневими плямами, пахла старим деревом).
— Дякую.
— Маєш якихось родичів?
— Ні. Батька. Ні.
— Нікого близького поруч? Ну, так. Це найскладніше.
— Перепрошую.
— Оженися, дитино.
— Та кому б я таку кривду міг учинити — не коханій же.
— А чому ти так погано про себе думаєш? Ви всі одразу в пекло ладні провалитися, кожен клянеться, що він найгірша людина на Землі, молодість це, молодість. Направду лихих людей дуже небагато!
— Лихих? — розсміялося. — Та мене взагалі немає. Немає мене, немає, не існує.
— Тссс, тссс.
Заспокоїлося. Повернулася реґулярність дихання, долоні повернулися під владу свідомих думок: нерухомі, коли думалося про нерухомість, вони розтискалися й стискалися у кулак, коли думалося про лад і силу. Піднеслося повіки. Зелені відгомони тайги відображалися в інтер’єрі порожнього вагона, це теж було до певної міри заспокійливим. Поглянулося в інший бік, — а там стоїть стюард, стюард, про якого на мить забулося, випростаний, з обличчям, позбавленим виразу, незворушними очима, дивиться, а не дивиться, слухає, а не слухає, — проте чує. Підхопилося на ноги.
Княжна Блуцька дивилася меланхолійно, втомлено.
— Дуже прошу вибачити, — вклонилося. — Мені немає виправдання. Ваша Ясновельможність слушно мною гордує, і вельмишановний чоловік Вашої Ясновельможности теж не помиляється. Дозвольте…
— Ви питали про одну річ.
— Так?
— Одна річ, щоб зберегти Росію, — вона знайшла носовичок, витерла заслинені уста. — Бачите, ось вона.