Крига. Частини І–ІІ

— Це вихід, ви.

— Я?

Вона підозріло глянула ліворуч і праворуч, і знову ліворуч на стюарда, який стояв перед переходом до салону, випростаний, з поглядом, втупленим просто перед собою: дивиться й не дивиться, слухає й не слухає, — проте все ж чує. Княжна схопила за руку вище ліктя і притягла, аж справді приклалося вухо до її мерляцьких губ: тепер вона дихала в саму вушну раковину, хр, хррр.

— Імператор збожеволів, — прошепотіла вона.

— О?

— Його Імператорська Величність хоче йти на війну з лютими. Ви чуєте мене зараз! — вона смикнула ще сильніше, аж довелося вхопитися за спинку крісла, щоб не втратити рівноваги під час наступного гойдання вагона й не впасти на княжну всією вагою тіла. — Коли його посеред ночі мара охоплює, він дзеленчить і кричить, і половину двору піднімає на ноги, міністрів і генералів велить до себе привести, прем’єр-міністра витягує з ліжка, ради таємні скликає. Він має у Зимовому палаці великі зали, де на підлозі половину світу йому намальовано, два континенти із прилеглими територіями, уся Російська імперія, і там Государь Император просиджує годинами, коли химери мозкові терзати його починають, просиджує та лінії по імперії пересуває: тут Зима, тут Літо, простори, вільні від Зими, тут міста під Кригою, де люті загніздилися, тут річки, кригою сковані, фронти Морозу, як далеко розійшлися із Сибіру його хвилі, отут йому ще в країні самодержавство залишилося, а решту захопили люті, — бо так він на це дивиться, так бачить, ошалілий, неначе від якогось вторгнення довелося страждати йому на власній землі, тож коли приходила звістка про нове місце в Росії, де вимерзали люті, бувало, що Його Імператорська Величність, переляканий, знервований, замикався у домашніх покоях на цілі дні й тижні, й ані Алєксандра Фйодоровна витягти його на світ не могла, ні лікарі; а коли люті виморозилися у самому Санкт-Петербурзі, й крига скувала Неву, й повисло в чорних сітях гніздо живих бурульок над Палацовим майданом, від Алєксандрівської колони до проспекту Вознєсєнського, о, якби ви тоді його побачили, він велів стріляти в лютих з ґвинтівок і гармат, велів вогонь під лютими розкладати, половина офіцерів зі Штабу й Адміралтейства позбігалися, теж не могли до його розуму промовити, тільки професор якийсь прусський ужив до Його Величности Ніколая Алєксандровіча заспокійливі засоби, і врешті бідолаха заснув. Але ж неможливо припильнувати імператора, неможливо контролювати всі наміри й волю самодержця. Усі бояться, що врешті він видасть Указ Проти Криги, що намагатиметься лютих якось силоміць прогнати, адже військо його послухає, хоча що б не зробила людська сила проти нелюдського Морозу, але нещастя, скажу я вам, нещастя з того так чи інак трапиться напевно. Ще поки тривала війна з Японією, в Імператора нашого вистачило розуму, щоб пристати на те, що треба спершу з одним ворогом упоратися, — але тепер, як бачите, перемир’я і, мабуть, мир, Жовту імперію розбито, хто знає, що знову Його Величності в голову стрелить, що йому вже стрелило? Хр, хррр. Усе, що ми можемо зробити, — принаймні попередити лютих, якщо нічого більше. Ваш батько… скажіть йому! Обов’язково! — Вона задихнулася і хрипіла якусь мить, хапаючи повітря. Княжна знову мусила стишити голос до шепотіння. — Вєнєдікте Філіповічу. Бороніть лютих. Доки Крига, доти Росія. Є такі єретики, котрі спотворюють слова Мартина для своїх низьких цілей, але істина одна. Я бачила сни. Росія — це Крига, Крига — це Росія. Бороніть лютих!