Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Графиня стверджує, що прочитала цього вірша Гоголеві в Римі, й він заразив її ідеєю опублікувати його: «Вони його не зрозуміють і опублікують. Присягаюся своїм життям!». Коли вона запротестувала, що навіть дитина б його зрозуміла, Гоголь наполягав: «Кажу вам, вони не зрозуміють! Не бійтесь і висилайте його! Ви не знаєте, наскільки нерозумна наша цензура, але я розумію. Висилайте його!»[313] Навіщо Гоголь заохочував публікацію цього політично некоректного вірша в час, коли він голосно заявив про свою російськість і вірність урядовій політиці? Луїс Педротті вважає, що мотивом Гоголя була помста Булґаріну за негативні рецензії. Однак досить скоро, у «Вибраних місцях», Гоголь погодиться з булґарінською критикою своєї творчості, і навіть раніше він з усією серйозністю порекомендував його рецензії матері. У кожному разі, він, здавалося, ніколи не мав образ на Булґаріна.

Педротті також пропонує ще один сюжет, хоч і не доводить його до кінця. Він нагадує нам, що сам Гоголь поринав «у щось на кшталт загадкової криптографії», яка ледь маскувала його антиросійську сатиру. Педротті запитує: «Як нам інтерпретувати наміри автора, котрий творить величну тройку-Русь наприкінці першої частини „Мертвих душ“, екіпаж, перед яким усі країни стоять обабіч, даючи їй дорогу, тоді як всередині цього тріумфального екіпажу сидить князь пошлости, посередності, вульгарності та матеріалізму — сам Чічіков?»[314] Базуючись на спостереженнях Педротті, що узгоджуються з моїм аналізом «Мертвих душ», я б завершила трьома пунктами. По-перше, Гоголь, можливо, запропонував архіконсервативний і вірнопідданий журнал, тому що в ньому було найімовірніше розмістити крамольну поезію. Цензор міг виявити слабшу пильність до текстів, поданих в орган такого спрямування. По-друге, Гоголь міг вважати зміст вірша конгеніальним і гідним розповсюдження. Хоча його власні твори й не були політичними алегоріями, у них контрабандним шляхом було пронесено чимало антиросійських настроїв, тоді як він сам завжди публічно заявляв лише про найкращі наміри. Його власна країна, Україна, також перебувала у взаєминах із Росією, які навряд чи нагадували гармонійний шлюб рівних. По-третє, Гоголь розкошував грою з ухилянням від цензури й сам проносив контрабандою політично небезпечний зміст, замаскований під вірнопідданість або наївність. Зрештою, він мав необережність представити російській публіці під виглядом патріотичного чину, можливо, найбільш невтішну анатомію російськості («Мертві душі»). Після того, як московські цензори заборонили його роман, він мав нахабність шукати царського заступництва (ПСС 12, 27) і звернутися до русской души Уварова, який, безумовно, оцінить гоголівський дар… своей отчизне (ПСС 12, 39—41; це звернення так ніколи й не знайшло свого адресата). Коли Гоголь сказав Ростопчіній, що знає про дурість цензури, він підтвердив власні подвиги з ухиляння від червоного олівця. Однак, оскільки замість алегорії Гоголь майстерно використовував іронію та езопову мову, його твори не викликали скандалу в масштабі вірша Ростопчіної, хоч, як свідчать голоси, мовляв, його варто в кайданах відправити до Сибіру, у цьому плані він ходив тонкою гранню.