Крига. Частини І–ІІ

— Тебе й далі переслідує антиномія брехуна, — прицмокнув я з гидливістю.

Стає перед вами чоловік і каже, що бреше. Сказав правду? Тож не бреше. Збрехав? Тож сказав правду.

Яку валентність надати таким твердженням? Якщо не правди й не брехні?

— Допоможи мені! — Альфред Тайтельбаум постукав попільничкою по стільниці. — Де тут помилка?

— Ми припускаємо, що в людській мові загалом чинні закони логіки. А тим часом усе навпаки: це мова обмежує логіку.

— Допасувати мову до логіки, — але то вже не буде наша мова.

— Ну то й що? Якщо логіка є відображенням об’єктивної реальности, а не тільки освяченим традицією забобоном, який живе в наших головах, — то ми повинні тут чинити так само, як фізики, котрі поступово допасовують мову математичного опису світу до цього світу.

— Знайти таку мову, якою можна висловити істину… Тобто, в якій усе, що можна висловити, буде або хибним, або істинним. Гм, — він знову задивився крізь вікно на засніжений пасаж. — По-перше, такою логічною мовою ти не міг би говорити про самого себе. Щоб оминути антиномію брехуна, тобі довелося би викинути з мови всі констатації про істинність або хибність висловлень цієї мови.

Я пирснув.

— Отож, це знову була би мова, якою годі висловити істину.

— Ні! Ти сказав би, що сніг падає, — він махнув рукою у бік шиби, — але не сказав би, що кажеш правду, говорячи, що сніг падає. Не тією самою мовою. Розумієш?

— Але це, своєю чергою, не дуже пасує до нашого світу. Чи справді ми маємо в ньому лише істину чи оману?

— А-а, то вже зовсім інша пара калош! Котарбінський має рацію: певні твердження можуть не бути ні істинними, ні хибними, доки не трапилися події, про які вони мовлять. Лешневський — ортодокс Ляпляса, тільки тому він вважає усе майбутнє уже втіленим. Але фраза «Цар Ніколай Другий не дожив до свого шістдесятиріччя» не буде ні істинною, ні хибною ще впродовж чотирьох років. Проте, коли подія уже відбудеться і коли оті твердження стануть істинними або хибними, вони вже не зможуть згодом втратити цю властивість.

— Бо ти дивишся, як на процес, як на якусь логічну м’ясорубку, в яку з одного боку — з Майбутнього — впихаєш безформні шматки м’яса подій, луп-цуп, перекручуємо їх через Теперішність, і з іншого боку м’ясорубки — в Минуле — виходить логічний фарш двома рівномірно розділеними потоками: істини й омани.

— Ну, більш-менш згоден…

— А тепер заморозь усе це.

Він вжахнувся.

— Що?

— Заморозь, затримай, зупини. Ти можеш бути впевнений лише в своєму Тепер. Усе решта — все, що до Тепер прилягає, але не міститься у його межах, — є сумнівним, існує лише як гіпотеза, заснована на Тепер, і лише тією мірою, якою ти можеш про це здогадуватися. Тайтельбаум дивився на мене уже зі співчуттям.

— Ти справді думаєш, що судження про минуле ми робимо істинними чи хибними — розкриваючи їх? І що ми позбавляємо їх хибности й істинности — забуваючи, втрачаючи знання? Бенеку!

— Але ж так діється із судженнями про майбутнє, щодо цього ми згідні, чи не так? Бог не користується тризначною логікою, бо Він усе знає; Його мова є мовою «так-так, ні-ні». Як рече Писання і доктор Айнштайн. А те, що люди можуть пізнати тільки ті події, які стосуються їхнього Тепер… Що я маю у такому разі сказати про лютих? Той на перехресті сьогодні… Скажи мені: якби ми сприймали реальність зовсім по-іншому, якби ми жили в іншій реальності, в іншому потоці часу, — чи послуговувалися б ми тією самою логікою? Ти знаєш, що ні! Альфред замовив каву. Він розстебнув комірець і навіть відкинувся на спинку крісла.