Риб’яча кров

Ми вийшли на задвірки й пішли до лісу, вітер був ще дуже холодний. Я повернулася і якусь мить постояла, село лежало під нами, і вода в річці неначе теж зупинилася. Зденєк ледь-ледь потягнув мене за руку, ми пішли далі вгору узгір’ям до зеленої стіни смерек.

— Її знову забрали у нервове?

— Спочатку в травматичне.

— Що сталося?

— Вона поранила собі руку.

— Навмисно?

Ми зупинилися. Він дивився в траву.

— Вона засунула руку в такий тканий мішечок, у якому ми тримаємо сушені яблука, і молотком поламала собі пальці й руку.

Я лише насухо ковтнула й усім тілом сперлася на Зденєкові груди. Він повільно гладив моє волосся.

— На мішечку лишилися плями крові. Коли швидка поїхала, тато цей скривавлений шмат ганчірки викинув на гній.

— Не думай про це, Зденєку. Вони допомогли їй і дали щось заспокійливе.

— Ми поїдемо по неї. Завтра.

За хвилинку ми дійшли до лісу. Сіли під першою смерекою.

— Він усе ще там, — сказав Зденєк.

— Хто?

— Той шмат тканини. Він усе ще там лежить, на купі гною.

Внизу, під схилом, вигулькувала стріха хати Конопків, а під нею було видно частину будинку дядька Венци. За нею — сіра смужка річки. Моя кофта пахла коровами.

— Прийти до вас увечері дивитися телевізор?

Зденєк вперто дивився вниз на свої міцні робочі черевики.

— Або сходіть із дядьком Венцою на рибалку. Або давай візьмемо Царя на довгу прогулянку вздовж річки, хочеш?

Над нами пролітали розірвані хмари, вітер гнав їх по небу. Я вдихала повітря з першими ароматами весни. Була дев’ята ранку, мені хотілося їсти, у мене боліли руки й ноги після ранкової зміни. Ми знову спускалися вниз у село, я думала про те, що мені треба приготувати вдома обід, бо мама лежить.

В її очах був такий вибачливий вираз, ніби хтось дорікав їй тим, що їй знову стало зле. Я на хвильку підсіла до неї на крайчик ліжка.

— Мамо, можна мені позичити ту коробку. Ти ж обіцяла.

Вона посміхнулася й кивнула. Я побігла у вітальню й відкрила секретер. Велика коробка від цукерок була зовсім унизу, схована під іншими речами. Я витягнула її й зазирнула в спальню.

— Я візьму її до дядька.

— Що ти з цим робитимеш? — похитала головою мама.

— Я хочу написати історію нашої й дядькової хати. Там лишилися речі від діда й прабаби.

— Там багато всякого, іще з тих часів, коли дід плавав по Влтаві, — сказала мама. — У Венци в хаті, у світлиці, яку ви ділите з Гонзою, спали плотарі.

Я зачинила двері й лишила маму відпочивати. Я віднесла коробку у свою кімнату й думала про неї ввесь час, поки в кухні готувала обід. Вони ж не можуть знести хати, які стоять тут уже двісті років.