Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Швабе, давай уже, грай. «Ти був Джонні-Американець, а це щось значить…»
Серед дерев у темряві стояло декілька тіней, Петр із Оліною ще не повернулися, час від часу хтось відходив у кущі відлити. Шваб зробив невелику паузу, а потім заграв пісню на замовлення. Його пальці вже часом плутали акорди, але очі від того світилися ще більше. Арана сиділа загорнута в подерту картату ковдру, ніби індіанська стара.
Шваб почав, а я постійно стежила за однією тінню, яка не ворушилася. За бочкою пива й паном Сладеком. Можливо, це було просто дерево, але я не могла позбутися відчуття, що за нами хтось стежить.
Шваб мимрив свій улюблений сонг, і після цієї строфи я почула сміх, такий соковитий, щирий і… знайомий. Тінь раптом зникла. Я поставила келих на землю, підвелася з колоди, яка вже відтиснула мені сідниці. Я пішла в темряву й у непевному світлі променів розгледіла тільки спину. Світлу сорочку й жилет, саме такі, як носив тато. Постать швидко віддалялася, але за ходою я його впізнала. Стало зрозуміло, що завтра вдома мені доведеться розкрити карти.
— Тобі не смачно? Ти копирсаєшся, ніби бідна дівчина у спогадах, — сказав дядько, коли побачив, як я ліниво ковзаю виделкою по тарілці з яблучним пирогом.
Дядько після бабусиної солодкої вечері ще пішов відрізати собі шмат хліба й приніс до нього свинячу консерву в бляшанці. Бабуся зачинилася у вітальні біля швейної машинки. Я поглянула на настінний годинник над раковиною. За п’ять хвилин шоста.
Я вийшла в садок за дядьковою хатою просто так, у картатій сорочці від Гонзи. Було вже тепло навіть увечері. Від трави йшла прохолода, стовбури дерев були трохи блискучими. Якийсь час я шукала. Зденєк зачаївся за найстарішою яблунею, яку я заледве могла обхопити. Його я обійняла грайливо. На ньому була випрасувана темно-синя спецівка. Я заховала лице в подертий комір його фланелевої сорочки, після прання від неї пахло милом. Я трішки вкусила його за шию.
— Я перевірятиму тебе деревами, — зашепотіла я йому до вуха.
— Знову?..
— Я дивитимусь у твої очі так довго, аж доки ти не витримаєш, — сказала я й чекала, коли в його погляді розіллється смуток і коли там заіскриться.
Я була певна, що його ніхто не знає так, як я. На мить я згадала, що одного разу сказав мій тато. «Колись він здуріє, як і його мама». Це жахало. Тоді це прозвучало так злісно. Чому тато це сказав? Якщо здуріє, то здуріє, сказала я подумки й побігла садком.
— Поручик Дуб, — закричала я.
Зденєк зробив крок назад і вдарив об стовбур яблуні, за якою він ховався. Він уже не дивувався, що яблуня може називатися Дуб.
— Кадет Біґлер!
Зденєк побіг по садкові й ухопив рукою на бігу покручений стовбур груші й обкрутився навколо нього. Він дивився на мене, чекаючи наступного імені.
— Поручик Лукаш!
Найгарніше дерево в усьому дядьковому садку. Стрункий і рівний стовбур, гладенька кора, правильне гілля. Минулого року воно все було всипане сливами.
— Балоун, — наказала я.
Зденєк підскочив до низенької яблуні з розлогим товстим стовбуром. Найсолодші яблука в усьому садку.
— Пані Мюллерова!
Це було старе зігнуте дерево, яке родило кислими яблуками з твердою шкіркою. Дядько підпер одну з її схилених гілок палицею з рогатиною на кінці. На вітрі вона вся трусилася, ніби бабця з костуром.
— Кеті!
Зденєк розбігся, але потім зупинився. Роздивлявся на дерева в садку й безпомічно розводив руками.