Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
Ми поверталися автобусом. Тато сидів біля вікна, зелена коробка з моїми новими черевиками хиталася в сітці над нашими головами. У кожного з нас на колінах була торбинка. У кишені татового плаща лежали ліки для мами. Я тішилася, що покажу їй бежеві літні черевики, які купив мені в Будєйовіце тато.
— Колись ти мені отак у автобусі показував поле, яке належало дідові з півночі.
— Воно тут ліворуч, а ще один шмат он там, під лісом.
— А тут праворуч?
— Це вже не колгоспна власність. Це державна.
— А коли переїхали дід і бабуся?
— У п’ятдесят третьому. Нам усім тоді довелося поїхати, тітці Божці з Анежкою — їй тоді було три роки.
— А скільки ти там був, на півночі?
— Десь три роки. Дід хотів, аби я повернувся сюди. Хоча б приблизно в цей район. Їм із бабусею не можна було.
— А чому вони хотіли, щоб ти жив тут?
— Щоб принаймні хтось із сім’ї був поблизу цих наших полів. Дід тоді ще вірив, що все повернеться й він отримає господарство назад.
— А ти?
— Тоді я татові вірив.
— А сьогодні?
Він нічого не відповів, дивився через вікно на поле біля дороги. Ми ніколи не просунулися далі, він мовчав, а я боялася випитувати. Дорогою до села він вже не заговорив.
Коли я прокинулася вранці, брата в кімнаті вже не було, я дивилася на скуйовджену ковдру на його ліжку й прим’яту подушку. На стіні кольорові зображення мотоциклів, автівок, пілотів Формули-1 і боксерів, прикріплені кнопками. Він нещодавно повісив там і якихось дівчат, але їх тато позривав, хоч вони й були вдягненими. Я знала, що він не міг спати, говорив про цю суботу вже два тижні. Я щось на себе накинула, у кухні з’їла булку з маслом, чай у чайнику був іще теплий. Мама була на ранковій зміні, тато десь-інде, кухня була порожня й тиха. Я дивилася через вікно на річку, сусідські гуси прочалапали повз низький парканчик нашого саду. Через відчинене вікно долинав запах річки й свіжоскошеної трави. На поверхні плив великий шмат білої піни, спочатку він проплив повз школу, потім потік приніс його до нашої хати й далі понесе до греблі, де той розіб’ється. Але я вже могла тільки уявляти, як вода у Влтаві рухається далі до дядькового дому, а потім за село до Скелі.
Із суботніх мрій мене вирвав шум мотора. Я швидко вибігла і вже за порогом босі ноги всунула у капці, які носила мама, коли ходила годувати курей. Шум мотора зростав до вищих обертів, а потім раптом стих. У серпневому ранковому повітрі вчувався дим вихлопів, спалений бензин. І в цьому всьому запахові й куряві — великий червоний мотоцикл, на якому сидів Гонза. Шолом висів на ручці, джинси підгорнуто до середини литок, теніски взуто на босі ноги, біла футболка зі смужками мазуту. Майже біле волосся літало в нього навколо вух у свіжих подувах вітру з річки. На обличчі той його усміх, від якого дуріли всі дівчата в селі й найближчих околицях.
— Сестро, не перекинься, — сміявся Гонза, коли побачив, як я чимчикую до нього через подвір’я. — Я тебе покатаю, тільки не в цих капцях, обісраних курми.
А потім я побачила, як раптом його усмішка зіслизнула з губ. Я підійшла до нього, торкнулася блискучих ручок керма й тільки тоді побачила тата, який виходив із тіні нашої хати. У нього була спітніла сорочка, у руці — брусок для коси.
— Ми з Венцою поїхали за ним зранку аж до Воднян, — відкашлявся Гонза й ударив долонею по металевому баку.
Тато повільно підійшов до нас, губи мав міцно стулені, очі сердиті.
— А ти на нього заробив? — запитав він.
— Я ці бабки Венцові поверну, не переживай, — звернувся до нього Гонза войовничо.
Я раптом відпустила мотоцикл і відійшла на крок.
— Бабки, так? Здається, це називається гроші. І їх заробити важко, хлопче.
— Я знаю…
— Ти нічого не знаєш.
— Гаразд, я нічого не знаю, — зашепотів Гонза швидше до себе й перевів погляд на небо.
Тато міряв його своїм сердитим поглядом. Я знову відчула слабкість біля шлунка й не могла поворухнутися.
— Тож тепер тебе вдома й не побачиш? — проголосив тато й без жодних змін на обличчі роздивлявся мотоцикл.
— Я щось у тебе запитав? — знову промовив він.
— Що таке…
— І що ж тобі вдома робити, так? Працю ти собі не вигадав, тож будеш кататися на мотоциклі й байдикуватимеш.