Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— За ці п’ятнадцять років, які я мандрую селами, місцеві люди нарозповідали мені чимало. Я знаю твого тата, знаю, що кажуть, як повелися з його сім’єю тоді, у п’ятдесятих. У дечому його просто не можна звинувачувати.
Вона роздивлялася мене, сумніви на моєму обличчі, я дещо присоромилася. Вона простягнула до мене руку і, усміхаючись, стиснула мені стегно вище коліна.
— Ти ще надто молода…
Вона підвелася, узяла сумочку й в’язку ключів зі столу. Ми сходили разом униз, у коридорі стояв пліснявий запах, у темному проїзді валялися папірці й палички від морозива.
— Перекажи мамі, хай наступної середи прийде на огляд. Обов’язково.
— Сестро, ти дурепа, — сказав Гонза, коли зазирнув мені через плече.
Я сиділа біля друкарської машинки, яку мені купив дядько Венца. На каретку було намотано чистий аркуш паперу, на ньому надруковано три слова. І більше нічого. Я озирнулася до нього. Він неквапом повернувся на тахту в кутку кімнати, упав на неї й сперся спиною об стіну.
Я знову дивилася на білий папір. На три імені, це були ми, три грації, як називав нас дядько. АННА, ОЛІНА, ГАНА.
— А я справді гадав, що ти будеш письменницею, — сказав Гонза.
— Може, і буду…
— Тоді тобі все ж треба щось написати, — засміявся він у мене за спиною.
Я далі втупилася в порожній аркуш паперу, мені здалося, що там уже все є про нас трьох, але, окрім цих трьох слів, я не написала ще жодної літери. Обхопивши голову руками, я сиділа над клавіатурою й пробувала про себе промовити ім’я АННА. Щоразу воно здавалося мені трохи інакшим, іноді м’яким і світло-блакитним, іноді холодним і дзвінким, я бачила Анну перед собою, худу, із короткою стрижкою, трохи більшим носом і вагою мухи. Вона здавалася такою крихкою, але тільки на перший погляд. Вона була найстаршою з нас. Їй було вже сімнадцять. Із нас трьох вона найменше говорила й у школі мала найдовше прізвисько, яке я будь-коли чула: Свята Анна, холодна рано[5]. Хтось колись сказав це в класі, коли її не було, і всі засміялися. Усім це здалося вдалим, але мало хто давав собі роботу звертатися до неї так, народною прикметою. Порівняно з цим, ім’я Оліна вимовлялося зовсім інакше, бо й вона була зовсім іншою. Маленька й енергійна, каштанове волосся зібране гумкою у хвостик, на обід вона носила з собою два товсті шматки хліба, намащені маслом, і, головне, вона вміла домовлятися. Вона була неофіційним шефом нашої трійці. До першого класу нашої школи тоді, у 1973–1974 навчальному році, із дівчат пішло тільки нас троє. Та й це лишень тому, що Анна через день народження у вересні пішла на рік пізніше.
— Гано, почитаєш мені трошки? — запитав Гонза.
Я знала, що. Він дуже любив Гашека, усього «Швейка» ми вже кілька разів прочитали разом у дядьковій світлиці. Книжка була вся подерта, із неї випадали сторінки, салатне видання, як казав Гонза. Вона походила звідси, із дядькової хати на березі. У нашій хаті був інший роман. «Ян Цімбула» Їндржіха Шімона Баара[6]. Татова священна книжка. Він мав її по батькові, привіз її з півночі, коли дід помер. Була добре збережена, обгорнута в навощений папір, її не можна було чіпати немитими руками. «Уявляєш, про скільки всього мав дбати такий бурмістр у селі?» — казав тато. «Сьогодні вже бурмістрів немає, є голова нацкомітету…» — посміхався він завжди, і ми з мамою знали, що він має на увазі Маху.
Ми з Гонзою всілися на тахті, як завжди одне навпроти одного, я читала й знала, що брат дивиться на мене, ковтає кожне речення, і я чекала на його чудові вибухи сміху. Мені було зрозуміло, що Гонза в компанії ніколи б не зізнався, що йому подобається, коли його молодша сестра на тахті читає йому книжки. Сам він читати лінувався, й читацький щоденник до випускних іспитів у будівельному технікумі за нього написала я.
— Сестро, — підбив він мене ногою.
Я десь сплутала текст, бо під час читання думала про інші речі. Раптом мені стало страшно, бо здалося, навіть не знаю чому, що Гонза вже незабаром піде з дому. Гонза, мабуть, почув щось таке в моєму голосі й більше не засміявся. Його карі очі раптом здалися мені серйозними чи смутними.
— Гонзо, що ти знаєш про дідуся й бабусю з півночі?
— Вони померли, коли ми були маленькими.
— Тато тобі щось розповідав?
— Предок зі мною вже давно не говорить.
— Я знаю, що сталося. Їх вигнали з маєтку в п’ятдесятих роках. Із татом та обома тітками, вони тоді були ще малими. Я говорила про це зі старою пані Прохазковою.
5
Чеське прислів’я про погоду, день святої Анни — 26 липня.
6
Баар Їндржіх Шімон (1869–1925) — чеський католицький священик, поет і прозаїк, представник реалізму. «Ян Цімбула» (1908) — його сільський роман про Південну Чехію.