Риб’яча кров

Ми стояли перед будівлею гімназії ще довго по тому, як усі однокласники розійшлися кожен у свою сторону. Я не вірила в те, що мені сказала Мілада. Вона залишила це на післяобід, коли ми вже вийшли з-за шкільних лавиць, і тепер стояла переді мною, наче купка нещастя.

— У селі це, мабуть, якось інакше, — сказала вона, дивлячись у землю.

— Дурня, — відповіла я, і її очі втупилися в мене з непевною надією.

— Із твоїх оповідей я уявляю, як там усе має бути дико… Візьмеш мене туди колись, добре?

— До нас? Так, звісно, — мені довелося засміятися.

Я бачила, що вона в мене вдивляється, хоча й була трохи старшою, шістнадцять їй буде вже влітку. Але вона була все ще нецілованою, а я вже дещо мала з хлопцем. Тепер у неї в очах стояли сльози. Батьки заборонили їй іти в кіно з однокласником, який їй подобався. Вони з’ясували, хто його батько і чим займається мама, і зрештою заявили їй, що часу на зустрічі з хлопцями вона ще матиме достатньо.

— Може, зайдеш до нас? — попросила Мілада.

— Іншим разом, сьогодні я тут зустрічаюся з татом.

Будєйовіце було сірим й повним пилу. Збоку від тротуару виднілася фабрика. Коли я підійшла близько до стіни з оббитою штукатуркою, то побачила через брудне скло ряди верстатів, і в проході між ними промайнув тато. У синій робочій сорочці, замащеній мастилом, він зник за металевими дверима. Я знала, що там у них роздягальні й маленька кімната для обідів. Я обійшла будівлю й стала перед головним входом. Коли він виходив звідти, завжди пахнув порошком і милом, як Зденєк. Волосся було ще вогке, зачесане назад, на ньому поношений плащ, у руці старий шкіряний портфель, у якому він носив обід, приготований мамою. Після ранкової зміни в нього були червоні очі й обличчя, щойно натерте милом у душовій. Щоразу, коли я чекала на нього перед фабрикою, він здавався мені трохи іншим, аніж удома. Він був уважнішим, більше слухав і запитував, поки ми йшли одне біля одного. Але я заходила за ним отак після школи досить рідко. Коли в нього збігалися зміни, і коли нам разом треба було щось зробити чи купити.

— Хочеш у кондитерську? — запитав він у кутку будєйовіцької площі.

Я навіть засміялася. Тато ніби зупинився в часі. Постійно бачив у мені ту маленьку дівчинку, якій купував ванільний пудинг із шоколадною поливкою в білому стаканчику в кондитерській, де на стінах були намальовані Кржемілек і Вохомурка[10]. Мені подумалося, що б він сказав, якби знав про мене все, і мене кинуло в жар. Тож я з радістю затягнула його в магазин із черевиками. Потім тато витягнув із портфеля рецепти від лікарки Брейхової, і ми пішли в аптеку.