Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Наступної суботи будуть танці у Пластовіце, там гратимуть «Паркани», — підкинула я ідею.
Він дивився на воду, блузу від спецівки було застібнуто аж до верху, комір піднято.
— Я подумала, ми можемо сходити…
Я встала й підійшла до нього, щоб принаймні обійняти його, від нього пахло порошком чи якимось дешевим милом, яке давали їм у майстерні.
Я почекала, поки з приймальні пішла остання бабуся, а тоді постукала у двері, з яких злущувався старий кремово-білий лак. Пані лікарка сиділа біля столу й складала картки пацієнтів. До нас у село вона приїжджала зазвичай без сестрички, рукави білого халата було підгорнуто, її худі руки здавалися блідими, нігті нафарбовано яскраво-червоно. Біле волосся, макіяж, вона чудово виглядала, як на сорок два. Це я знала від мами. Вони були однолітками.
Вона повернулася до мене на подертому стільці зі спинкою. Усміхнулася, у тому була якась втома і, можливо, смуток. Медкабінет, зроблений в одній із більших кімнат дому на площі, потребував ремонту ще п’ятнадцять років тому. Кутки задимлені, в одному з них нафтова піч, побитий письмовий стіл, пожовкле м’яке лікарське ліжко й одна скляна шафка для ліків. Оце й усе в цій убогій кімнатці з сіро-синім лінолеумом, вибляклим і місцями подертим. І ось лікарка світилася в цій бідності, вона поклала ногу на ногу, запалила цигарку, довго затягувалася і, закинувши голову, видихнула дим догори.
— Як життя, Ганко? — усміхнулася вона.
Я стенула плечима. Крони горобини на площі під вікном хилитав вітер, він бився у віконниці, грався із заіржавілою ринвою. Я почала від мами і її діабету, а завершила Зденєком, а потім уже не знала, що далі, вітер на вулиці гримів уголос, ніби орган у костелі, стріха дзеленчала, і внизу, у проїзді, билися незамкнені ворота.
— Ти не повинна червоніти, правда ж? — промовила вона, і я ще більше відчула кров на щоках, і тут, на щастя, задзвонив телефон.
— Лікарка Брейхова, — сказала вона в апарат своїм оксамитовим голосом, який мені подобалося слухати.
Вона записувала замовлення пацієнтів у великий шкільний зошит із подертим корінцем. Мені здавалося, що вона все робить так доладно й правильно, що краще просто й бути не може. Вона поклала слухавку, згорнула зошит і поглянула на мене.
— То на чому ми зупинилися? А, той твій Зденєк. Це називається фімоз, цим уже давно мав би зайнятися той лікар, що був тут до мене. Але тепер це вже не має значення.
— Він мені дуже подобається.
— Це добре, — усміхнулася вона, — можливо, латиною це звучить неприємно, але це точно не смертельно.
Я відчула, як вона на мене поглянула, я дивилася більше в стіну або на підлогу.
— Значно гірші справи у Зденєкової мами, — сказала пані лікарка, — я мала передати її фахівцям.
— А це спадкове, пані лікарко?
— Ти зараз про те, що у Зденєка, чи про те, що в його мами?
Нас перебила автівка, котра зашуміла під вікнами. Вона поклала цигарку на край столу й повільно підійшла до вікна.
— Мене сьогодні відвезуть, — вона відгорнула пожовклу завісу й замахала.
Якийсь час дивилася вниз, потім повернула до мене голову й кивком показала, щоб я підійшла подивитися. Поряд із синьою шкодою марки 1000 МБ якийсь пан у темному светрі, у нього було коротке каштанове волосся, він курив, обходив довкола авто, вдаряв по шинах і носаком черевика якийсь час вивчав вихлоп. Ми стояли поруч за завісою й дивилися вниз на площу, я відчувала її запах, суміш нікотину і яскравого парфуму.
— Це той, із яким я зараз зв’язалася, — сказала вона й поглянула на мене. — Як він тобі? — Я знову відчула тепло в щоках і не знала, що маю сказати.
— Ще щось, Ганко? — повернулася вона до мене.
— Я не хочу вас затримувати.
— Він почекає, — махнула вона рукою на вікно.
Я намагалася витягнути це з себе, а її товариський погляд мене заохочував.
— Я дуже люблю тата, але чому він так боїться? Адже ж нам затоплять півсела, а наш дім близько від річки, а дядьків — узагалі на березі.
Вона закурила ще одну цигарку, слухала мої скарги й нарікання на ввесь світ.
— Я хочу щось робити, а не боятися, як мій тато…
— Гано… — голос лікарки звучав докірливо.
Я поглянула на неї. Вона поблажливо слідкувала за моїм розчуленням. Якийсь час, здається, вона добирала правильні слова.