Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
Пропливши, може, кілометра півтора, я скерував машину до лівого берега. Згідно з картою цієї місцевості, яку мені намалювали перед моїм від'їздом, саме сюди виходила дорога до Вісли, до давнього порома. І справді, на березі серед трави жовтіла дорога. Я виїхав на неї, пересівши за кермо автомобіля. «Сам», наче пес, з якого стікала вода, поволі подався піщаною колією.
Дорога поділялася на дві, обидві вели до лісу. Високий сосновий ліс, що починався там, де стояв мій намет, тягся кільканадцять кілометрів уздовж берега. Я засвітив фари, в їхньому сяйві замиготіли сріблясті світляки. Звернувши ліворуч, я знову невдовзі опинився на роздоріжжі. Тут стояв, трохи похилившись, високий дерев'яний хрест. Я ще раз звернув ліворуч і за чверть години опинився біля свого намету.
У таборі антропологів ще горіло вогнище, але вже блідим, неяскравим вогнем. Я поставив «сама» біля намету, сів на траву і, запаливши цигарку, замислився над тим, як діяти далі.
В мене не викликало сумніву те, що, коли я хочу виконати завдання, яке привело мене сюди, я маю вибрати одну з двох доріг. Одна – рівна, спокійна, але ненадійна Подорож нею була довга, а в мене часу було небагато. Друга дорога давала куди більшу можливість досягти мети, та була дуже небезпечна.
Раптом зірвався вітер, й одразу обізвався ліс. Шум дерев то затихав, то знову голоснішав; здавалося, що ліс дихає. Десь у хащах спали хлопці з загону лучників. Не знати чого, міркуючи над своїми дальшими планами, я згадав саме їх.
Пориви вітру ставали дедалі дужчі. Крони дерев гули над моїм наметом, сучкувате гілля рипіло, тручись одне об одне. «Гаразд, – сказав я собі, – спробую піти небезпечною дорогою. Адже кожної миті я можу з неї звернути».
Прийнявши таке рішення, я затоптав ногою цигарку. Вогнище в таборі антропологів згасло, для мене теж настав час відпочинку. Я відчинив дверцята намету і ту ж мить почув три постріли. Їх не зміг заглушити навіть шум дерев.
Я прислухався, але постріли не повторилися: «Хто ж тут має вогнепальну зброю? – міркував я. – Мабуть, тільки міліція та ще, певно, лісники».
Проте я не зміг позбутися почуття неспокою, яке викликали в мені нічні постріли.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Я стаю табором край яру. – Стріла. – Візит гарцерів. – Гарцери в ролі детективів. —Прогулянка до військового кладовища. – Криваві сліди. – Браконьєри. – Нічна драма. – Роздуми. – Я в ролі дідича Дуніна. – Чому Дідич довіряв лісничому? – Де він міг сховати свої скарби?
Збудився я о шостій ранку, спішно згорнув намет і поклав його в машину. Тоді спустився до Вісли і вмився холодною, майже крижаною водою. Антропологи ще спали, принаймні з табору не чути було ані згуку. Я сів у машину, ввімкнув мотор і поїхав до містечка. Біля колодязя на ринку спинився, набрав води у п'ятилітровий бідон, що був серед мого туристського начиння. Далі поїхав до бензоколонки, наповнив бак бензином і подався знову до лісу. Глянувши на табір антропологів, я побачив, що на березі вмивається якась білява жінка. Вона повернула голову і дивилася мені вслід, аж поки моя чудернацька машина зникла в лісі.
Я опинився на тому перехресті, де стояв похилившись дерев'яний хрест. Якби я повернув праворуч, то доїхав би до Вісли. Дорога ліворуч довела мене до глибокого яру, його схили поросли травою й невисокими кущами ожини, а нагорі зеленою стіною стояв ліс. З лівого боку цієї стіни зяяла велика вирва.
«Мабуть, тут», – подумав я і витяг з кишені аркуш паперу, на якому мій приятель у Лодзі накреслив карту цієї місцевості.
Я вимкнув мотор і пішки подався схилом нагору. Черевики ковзали по росяній траві, за холоші чіплялися колючі ожинові гілки. Коли я дістався нагору, моїм очам відкрився гарний краєвид, хоч і не широкий, скрізь підступав ліс. Видно було тільки дорогу на дні яру та урвисті, зелені від трави схили. Цей зелений колір був такий яскравий, такий свіжий, що це місце здавалося чудовим затишком, оазою тиші й спокою.
Там, де я стояв, хтось повикорчував колись дерева й поставив собі дім. Був там, либонь, і сад, бо зосталося кілька здичавілих яблунь і велика стара груша. Густий ліс оточив це місце, руїни будинку поросли травою. «Навряд, щоб господарі цієї садиби, – міркував я, – видиралися нагору урвистими схилами яру. Десь має бути сюди дорога».