Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
Повертаючись назад, я звернув увагу на приватну крамничку, що містилася в дерев'яному будинку. Вітрина її була жалюгідна. На засохлому сирі ліпилися мухи, в брудному слоїку лежали надміру барвисті льодяники. Поруч валялося кілька дерев'яних мундштуків.
Колись я дуже любив курити сигарети з такого мундштука. Тож я ввійшов у крамничку купити два мундштуки. Над дверима дзенькнув дзвоник. За невисоким, заскленим прилавком я побачив огрядну жінку в брудному фартусі.
Вона подала мені картонну коробку, повну дерев'яних мундштуків, і я почав у них порпатись.
– Чи ви з тих науковців, що ото приїхали до нас ритися в землі? – спитала вона хрипким чоловічим голосом.
– Я? Та що ви, прошу пані! – удав я обуреного таким припущенням і пояснив: – Я приїхав рибалити, відпочивати над Віслою. У мене відпустка.
Я вибрав два мундштуки. Мені спало на думку, що розмова з цією жінкою може бути корисною. В крамниці стояв ящик з пивом, я попросив пляшку й склянку.
Склянка здалася мені не першої свіжості. Та я налив у неї пива, трохи одпив і спитав:
– А що вони ритимуть?
– Хто? – здивувалася жінка.
– Ну, ті науковці.
– А хтозна, – знизала вона плечима. – Вони шукатимуть якісь речі. В землі можна знайти всячину.
Тепер я стенув плечима.
– Всячину?..
– Атож, – поважно кивнула вона головою. – Перед війною каш дідич граф Дунін розкопав у лісі великі могили і знайшов багато всіляких речей. Скарб знайшов. Тоді усе це порозкладав у своїх покоях і запросив гостей. Викопав якісь старі глечики, давню зброю, прикрашену коштовним камінням, картини…
– Картини теж викопав? – здивувався я.
– Хто його знає, може й викопав. Та може й не викопав, а мав од своїх предків, графів.
– Добре пиво. Дуже добре, – прицмокнув я.
– А по тому вся та всячина знову в землі опинилася.
– Він знову все закопав?
– Атож, закопав. Наближався фронт, а дідич боявся Червоної Армії як вогню. Німці запевняли, що боронитимуться і руських сюди не пустять. Дідич їм вірив, і тільки як фронт був уже зовсім близько, збагнув, що непереливки, і надумав тікати. Німці дали йому тільки один автомобіль. А що можна було одним забрати? Жінку й дітей. Тож усе, що мав коштовне, дідич закопав у землю.
– Ф'ююю, – свиснув я крізь зуби. – Ще прошу пива. Вона подала мені ще одну пляшку.
– Це все казочки для малих дітей. Хто б то закопував у землю коштовні колекції? Певно, продав їх, і край.
– Та ні, прошу пана, справді закопав.
– І що? Не було нікого, хто б знайшов ту схованку?
– Отож-то й воно, що ніхто не знайшов. Геть усе місто шукало, і міліція, і військові. Не знайшли. Тепер тих науковців прислали в землі ритися. Мабуть, дідичеві колекції шукатимуть.
– Не вірте ви цьому. Тих дідичевих колекцій ніхто не шукає. Певно, граф забрав усе коштовне з собою.
Жінка аж вийшла з-за прилавка. Низенька, гладка, запнута, незважаючи на спеку, хусткою, вона була схожа на дерев яну ляльку, в яку можна вкласти ще шість менших ляльок.
– Все-таки дідичеві картини познаходили, – сказала вона.
– Дуже добре пиво, – зауважив я.
– Вони були в костьолі. У підземеллі, там, де склепи. Лісничий Габрищак показав схованку в костьолі. Він разом із дідичем усі ті скарби ховав.
– Ну, то вже ж знайдено дідичеві колекції, – мовив я.
– Аякже! У тім-то й річ, що не знайдено. Тільки картини знайшли. Спершу Габрищак прийшов до міліції й сказав: «Дідичеві картини лежать у підземеллі костьолу між старими склепами». Обіцяв наступного дня повести міліцію до схованки з іншими дідичевими скарбами, та вночі до хати лісничого прийшов Барабаш, і більше вже ніхто не бачив живого Габрищака. За три дні Вісла викинула Габрищакове тіло на берег. Він був геть побитий, певно, Барабаш мучив його, аби той виказав йому схованку.
Я поставив порожню пляшку на прилавок.
– Скільки з мене?
– Вас не цікавить та історія? – здивувалася жінка. Я махнув рукою.
– Не вірю я в такі історії. Барабаш? Який це Барабаш?
– Ви не чули про Барабаша? Та це ж бандит. Найперший бандит у нашій місцевості. Він гуляв тут у нас із своєю бандою в 1945 році.
– Ну, то, мабуть, Габрищак виказав йому, де дідичева схованка, і Барабаш усе забрав.
Жінка схопила мене за руку. Мабуть, у цій крамничці їй було нудно і дуже хотілося побалакати.
– Ні, ні, прошу пана. Він не забрав. Не встиг забрати. Не минуло й двох днів, як міліція вистежила Барабашеву зграю на острові серед Вісли й оточила її. Пане, як вони там билися! Наче на справжній війні, їй-бо. Бандити вирішили не піддаватися й загинули майже всі. Міліція схопила живими тільки двох, потім був суд, і їх засудили до страти. Тож таємницю схованки Барабаш забрав із собою в могилу. Схованка існує, тільки дороги до неї ніхто не знає.