Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
– Згоден, – кивнув я головою. – Все те, що ви сказали, скидається на правду. Одного тільки не можна з'ясувати: хто жив у сторожці?
Хлопці розсміялися.
– Ми й це знаємо. Минуло вже два тижні, як ми стали тут табором, тож історію про Барабаша й лісничого Габрищака кожен чув не раз. Тут жив Габрищак. Барабаш виманив його звідси, а сторожку спалив.
– Отакої! – пробурмотів я збентежено.
Тепер я зацікавлено придивлявся до хлопців. Вільгель-мові Теллю було не більше одинадцяти років, та на свій вік він був невисокий, худорлявий, мав довгасте засмагле обличчя і темний чуб. У Чорниці був веселий, круглий вид, рожевий од сонця, кольору ще не зовсім стиглої чорниці. Соколине Око відзначався довгим носом, що надавав його обличчю виразу надзвичайної цікавості. Хлопець завжди нахиляв голову і придивлявся до всього спідлоба, а його довгий ніс раз у раз до чогось принюхувався.
– Чи не змогли б ви підвезти нас своєю машиною? – попросив Чорниця.
– З дорогою душею, – відповів я. – Але я не зможу забрати всіх п'ятьох одразу. Та й боюся покинути серед лісу свої речі й намет.
Вирішили, що двоє гарцерів лишаться стерегти моє /обро, а троє, тобто Вільгельм Телль, Соколине Око і Чорниця, поїдуть «самом».
– Куди б ви хотіли податися? – спитав я, коли ми виїхали з просіки.
– На військове кладовище. Там так гарно, – захоплено вигукнув Вільгельм Телль.
Спочатку треба їхати дорогою, що пролягала яром, над яким стояв мій намет. Далі, за порадою хлопців, я звернув ліворуч, на широченьку просіку. Невдовзі ми побачили невелику галявину, де серед кущів видніли похилені березові хрести. На деяких висіли старі прострелені каски, – такі носили колись польські солдати.
– Ось, – мовив Телль, – кладовище польських солдатів, вони загинули в бою з німцями 1939 року. Наш гарцерський загін учора взяв зобов'язання впорядкувати його.
– А чи ви були на Барабашевому острові? – спитав мене Чорниця.
– Я не чув про такий острів.
– Це острів на Віслі. Там полягла вся Барабашева зграя. Поховали бандитів усіх разом, у спільній могилі посеред острова.
Ми вийшли з машини.
– Ходімо в глиб кладовища, – запропонував Телль. – Там є великий камінь. Можна вирізьбити на ньому якийсь напис.
– От якби латиною, – сказав Соколине Око.
– Навіщо латиною? – здивувався я.
– Та воно гарно звучить. Наприклад: «Ducle et decorum est pro patria mori», тобто: «Славно й почесно вмерти за батьківщину». Я бачив такий напис на Повонзковському кладовищі в Варшаві.
Кладовище було геть занедбане. Трава сягала нам аж до пояса, могили позападали й заросли густим чагарником. Я нарахував їх до шістдесяти. Вітер похилив, а то й поваляв дерев'яні хрести.
Соколине Око, що йшов попереду, раптом скочив притьмом убік.
– Швидше! Гляньте сюди! – крикнув він.
Ми підбігли. Соколине Око розхилив кущі, й ми побачили на прим'ятій траві мертву сарну в калюжі застиглої крові. Сарна була вже холодна, певне, подохла ще вночі. На шиї в неї була кривава рана.
– Браконьєри, – пояснив Вільгельм Телль і підозріливо глянув на мене.
Я зрозумів цей погляд і сказав:
– Мабуть, ви звернули увагу, що я не маю ніякої зброї. Та я пригадую, що минулої ночі, точніше пізно ввечері, я чув, як у лісі хтось тричі вистрелив.
– Ми це теж чули, – підтвердив Чорниця.
– Браконьєри, – похмуро повторив Телль. – Вони поранили сарну в шию, але вона втекла і аж тут упала мертва.
Соколине Око вже нишпорив по кладовищенських кущах.
– Маєш рацію, Теллю, – гукнув він, – тут видно сліди крові на листі й на траві. Поранена сарна тікала, і браконьєри не знайшли її, бо, певне, не мали з собою собаки.
Мертва тварина дивилася на нас широко розплющеними скляними очима, в яких, здалося мені, застигло страждання.
– Лісник Марчак застерігав нас од браконьєрів і просив звертати увагу на кожну підозрілу людину, що вештається лісом, і доповідати йому, – пояснив Вільгельм Телль. – Та ми, видно, погано вартували. Сарну забито коло самісінького нашого табору.
– Коли ви думаєте на мене… – почав я, однак Телль перепинив мене:
– Не про вас мова. Браконьєри стріляли тут звірину ще до того, як ви приїхали. Вони вештаються в цьому лісі же зо два роки. Лісник казав, що не може нічого вдіяти, бо його сторожка аж на тому боці лісу. Тут була колись ця хатина, та Барабаш її спалив. А нової, на жаль, не поставили.
Хлопці виламали в лісі чималу гілляку й прив'язали до неї сарну.
– Потягнемо до нашого табору, – запропонував Телль. – А тоді скажемо лісникові.
Мені не лишилося нічого іншого, як сісти в «сама» і повернутися до свого намету. Хлопцям, що чекали на мене, я розповів про забиту сарну, і вони одразу ж подалися в ліс, щоб приєднатися до своїх товаришів.