Острів злочинців

Дівчина роздивилася навколо, глянула на мій жовтий будиночок, всміхнулася, побачивши «сама», що висунув з-під навісу свою хробачу голову, його фари здавалися виряченими цікавими баньками якогось дивовижного стра­ховища.

– Я впізнала вас, – мовила дівчина. – Ви жили біля нашого табору.

«А це, певне, студентка», – вирішив я.

– Чому ви перейшли сюди? – спитала вона.

– Люблю самотність. Уникаю людей, бо хочу сам на сам розмовляти з природою.

Я казав те, що перше спало на думку, але дівчина з великою повагою сприйняла мої слова.

– Ви, певне, романтик.

– Авжеж.

– Романтизм тепер не модний, – зітхнула вона. – Більшість людей сміється з романтиків.

– Це несправедливо.

– Я теж вважаю, що це несправедливо, – погодилася вона.

Я вбрався в сорочку, бо дівчина здалася скромною, і мені не хотілося неприємно вражати її своїм виглядом. – Ви любите квіти? – спитала вона.

– Дуже люблю. Як кожний романтик.

– То я дарую вам оцей букетик.

І вона подала мені букет блакитних квітів. Я взяв їх усміхаючись, гречно вклонився і запропонував їй міс­це на гумовому матраці. Дівчина подякувала й сіла з краєчку.

Тим часом у лісі раз у раз лунали вигуки: «За-ліч-ко… За-ліч-ко…1»

– То мене кличуть мої товариші, – пояснила дівчина.

– Вас звати Залічка? Дівчина зашарілася.

– Ні. Це моє прізвисько. Хіба ви не помітили, що я надзвичайно худа?

Я заперечливо похитав головою:

– На мою думку, ви не така вже й худа.

– Але ж так вважають мої товариші. Кажуть, що через худорбу мене можна вважати тільки авансом, натя­ком на дівчину.

– Гм, – пробурмотів я, аж прикусивши губи, щоб не зареготати.

– А вам я не здаюся надзвичайно худою?

– Та ні, ви тільки худорлява.

– Справді? – радісно вигукнула вона. – Ви вважаєте, що я не надзвичайно худа, а тільки худорлява?

– Звісно. І варто пригадати, що багато дівчат і жі­нок навмисно дотримуються дієти, аби стати худорлявими.

– Еге ж, еге ж, – гаряче підхопила вона. – Багато жінок навмисно худіють. А я худорлява від природи. Це непогано, правда? Тільки не всі хлопці здатні це оцінити.

– Авжеж, мало є справжніх знавців, – ввічливо під­такнув я.

Та, признатися, коли я краще придивився до дівчини, то побачив, що вона справді худюща. Ноги в неї були як патички, руки теж. Довга шия, довгасте обличчя з тонким довгим носом. Якби в неї не було вже прізвиська Залічка, я б прозвав би її панною Патичкою.

Тепер Залічку зацікавив «сам».

– Це ваш автомобіль? – посміхаючись спитала вона.

– Я не знаю, чи можна назвати це автомобілем.

– Тоді що ж воно таке?

– Це тільки натяк на автомобіль. Гадаю, що по якімсь часі з нього вийде гарний кадилак.

Вона зареготала й заплескала в долоні.

– Ви таки справді романтик. А чи покатаєте мене? – Залюбки.

На тому розмова урвалась, і, щоб підтримати її, я спитав:

– Ви не боїтеся ходити лісом?

– Боятись? А чого? – здивувалася Залічка.

– Розбійників. Браконьєрів.

– У цьому лісі є розбійники? – зраділа вона.

– У кожному справжньому лісі є розбійники, – пере­конливо відказав я. – Сьогодні ми разом з гарцерами зна­йшли в лісі застрелену сарну. Тут вештаються браконьєри, треба їх стерегтися.

– Ой, який ви романтичний, – вигукнула дівчина. Нараз вона зірвалася на ноги і схопила мене за го­лову.

– Не виривайтеся, – наказала дівчина, – мені треба роздивитися вашу голову. Коли я вас побачила, то виріши­ла, що ви нордієць. І волосся у вас біляве, й очі блакитні. Але тепер я бачу, що ви суміш з лапландцем. Так, так, ви належите до короткоголових!

З цими словами вона занурила пальці мені в чуб і ре­тельно обмацала голову.

– Субнордієць. Так, ви субнордієць, – рішуче прого­лосила вона.

З глибини яру почулися голоси:

– Залічко! Гляньте, що Залічка виробляє! Тримає якогось типа за голову…

Я вивернувся з рук дівчини і глянув у яр. Там стояв невеликий гурт молодих антропологів.

Залічка зашарілась, а знизу гукали до неї:

– Ой, Залічко, не тягни в ліс молодих панів. Залічко, не чіпай їх…

Засоромлена Залічка обсмикнула кофту на своїх запа-лих грудях, поправила кіски і ніяково вклонилася мені, наче інститутка.

– Мої колеги просто нестерпні, – сказала вона. – Не звертайте на них ніякісінької уваги.

Потім додала:

– Я вже піду. До побачення!

Вона збігла стрімким схилом униз. Молоді антрополо­ги ще трохи посміялись, і невдовзі весь гурт зник у лісі.

Знову я лишився сам біля намету і аж до темряви чи­тав книжку. Настала ніч, напрочуд тиха, спокійна. В таку ніч, здається, можна почути тріск гілки навіть на відстані кільканадцяти метрів.