Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
– Дуже гарний і великий, – підтвердили гарцери.
Неподалік од нас на півострові молодики вже споруджували табір антропологів. Насамперед вони напнули три маленькі намети, кожний на два чоловіки, та два великі – на дванадцять чоловік. Півострів – це було видно з пагорба – виявився замалий для всього табору, та що молодики доконче хотіли оселитися саме на цьому шматку землі, то мусили робити зовсім вузенькі проходи між наметами. Аби дістатися з одного намету до іншого, треба було пробиратися понад самісіньким берегом. Досить було спіткнутися, наприклад, об наметний трос, щоб шубовснути в воду.
– Оце так улаштувались! – засміялися хлопці Вільгельма Телля.
Та найгірше ще чекало молодих антропологів попереду. Пісок на півострові був дуже сипкий. Головні стояки наметів одразу почали хилитись, а кілки, хоч їх позабивали дуже глибоко, одразу вилазили з піску, тільки-но брезент напинався. Юнаки добряче гнули спини, укріплюючи стояки, та кожний намет доводилося напинати, власне, щоразу наново. Вже поїхала вантажна машина, вже минув полудень, а вони й далі виконували ту сізіфову роботу.
Мій жовтий будиночок стояв на пагорбі й гарно вирізнявся на тлі зеленої стіни лісу. Я заходився готувати сніданок, а водночас і обід. Розклав на землі начиння, запалив спиртівку і на маленькій сковорідці почав смажити смачні хрусткі грінки. До грінок я мав у слоїку джем.
– Чи довго ви збираєтесь тут жити? – спитав Чорниця.
– Це залежить од багатьох причин, – відповів я ухильно.
– Ловитимете рибу? – допитувалися хлопці.
– Можливо, – кивнув я головою.
– Але ж у вас немає вудок.
– Еге, справді немає.
– То ви не ловитимете риби?
– Ні.
– Мабуть, ви у відпустці й будете відпочивати.
– Спробую.
– А чому ви саме тут відпочиватимете? Адже є кращі місця над Віслою.
– Тут теж непогано.
– Звісно, але ж десь в іншому місці може бути ще краще.
– Авжеж. Однак мені подобається тут. Хлопці перезирнулися.
– Якщо ви займатиметесь чимсь цікавим і таємничим, – мовив поважно Вільгельм Телль, – то ми охоче вам допоможемо.
– Чимсь таємничим? – здивувався я.
– Ви схожі на таємничу людину. Усе ваше поводження таємниче, – впевнено сказав Вільгельм Телль.
– А ти, любий Вільгельме Теллю, здається, хлопець з великою уявою.
Гарцери знову перезирнулися.
– Нас не обдурите, – відказав Соколине Око. – Ви якась таємнича особа. Приїхали невідомо звідки й навіщо. Ми не ображаємось, що ви не хочете нам одразу розкрити своєї таємниці, та ми заходитимемо до вас і, може, завоюємо вашу довіру.
– Ми могли б стати вам у пригоді, – запропонував свої послуги Вільгельм Телль. – Я дуже добре стріляю з лука. Не вірите? Прошу подивитись. Чи бачите на тій сосні ясну смужку кори? Он там, високо. Я в неї поцілю.
На узліссі росла величезна сосна. Десь метрів за десять од землі на її стовбурі ясніла смужка кори. Вільгельм Телль вийняв з сагайдака, що ніс на спині, стрілу, зняв з плеча лук, натягнув тятиву і вклав стрілу.
– Подивіться, – промовив він.
Тятива забриніла, стріла злетіла вгору і застрягла гострим кінцем в ясній смужці кори.
– Тепер ти її звідти не витягнеш, надто високо, – зауважив я. – Туди тобі не вилізти, бо знизу на стовбурі немає ні сучків, ні гілок.
– Якби я схотів, то виліз би й на це дерево, – сказав Вивірка.
– Не треба, – спинив його Вільгельм Телль. – Хай та стріла стирчить у корі. Пан як подивиться на неї, то й згадає нас. Просимо пам'ятати, що ми завжди охоче допоможемо вам.
У глибині лісу залунала гарцерська сурма.
– Обід! – радо скрикнули лучники й побігли в ліс. Я поснідав, певніш пообідав, бо був уже полудень. Тоді пішов до річки помити сковорідку.
Молоді антропологи й досі поралися з наметами, укріпляли стояки й кілки. Я вже кінчав чистити піском сковорідку, коли на річці з'явився пасажирський пароплав і спинився далеченько від берега. З пароплава спустили човна, в який спершу сів матрос, а потім дві жінки та літній добродій в окулярах. Я здогадався, що це прибули решта антропологів.
Повернувшись до свого намету, я застебнув на дверях «блискавку», замкнув її невеликим замком і подався піщаною дорогою до містечка.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ