Острів злочинців

– Можливо, – кивнув я головою.

– Але ж у вас немає вудок.

– Еге, справді немає.

– То ви не ловитимете риби?

– Ні.

– Мабуть, ви у відпустці й будете відпочивати.

– Спробую.

– А чому ви саме тут відпочиватимете? Адже є кра­щі місця над Віслою.

– Тут теж непогано.

– Звісно, але ж десь в іншому місці може бути ще краще.

– Авжеж. Однак мені подобається тут. Хлопці перезирнулися.

– Якщо ви займатиметесь чимсь цікавим і таємни­чим, – мовив поважно Вільгельм Телль, – то ми охоче вам допоможемо.

– Чимсь таємничим? – здивувався я.

– Ви схожі на таємничу людину. Усе ваше поводжен­ня таємниче, – впевнено сказав Вільгельм Телль.

– А ти, любий Вільгельме Теллю, здається, хлопець з великою уявою.

Гарцери знову перезирнулися.

– Нас не обдурите, – відказав Соколине Око. – Ви якась таємнича особа. Приїхали невідомо звідки й навіщо. Ми не ображаємось, що ви не хочете нам одразу розкрити своєї таємниці, та ми заходитимемо до вас і, може, за­воюємо вашу довіру.

– Ми могли б стати вам у пригоді, – запропонував свої послуги Вільгельм Телль. – Я дуже добре стріляю з лука. Не вірите? Прошу подивитись. Чи бачите на тій сосні ясну смужку кори? Он там, високо. Я в неї поцілю.

На узліссі росла величезна сосна. Десь метрів за де­сять од землі на її стовбурі ясніла смужка кори. Вільгельм Телль вийняв з сагайдака, що ніс на спині, стрілу, зняв з плеча лук, натягнув тятиву і вклав стрілу.

– Подивіться, – промовив він.

Тятива забриніла, стріла злетіла вгору і застрягла гострим кінцем в ясній смужці кори.

– Тепер ти її звідти не витягнеш, надто високо, – зауважив я. – Туди тобі не вилізти, бо знизу на стовбурі немає ні сучків, ні гілок.

– Якби я схотів, то виліз би й на це дерево, – ска­зав Вивірка.

– Не треба, – спинив його Вільгельм Телль. – Хай та стріла стирчить у корі. Пан як подивиться на неї, то й згадає нас. Просимо пам'ятати, що ми завжди охоче допо­можемо вам.

У глибині лісу залунала гарцерська сурма.

– Обід! – радо скрикнули лучники й побігли в ліс. Я поснідав, певніш пообідав, бо був уже полудень. То­ді пішов до річки помити сковорідку.

Молоді антропологи й досі поралися з наметами, укріп­ляли стояки й кілки. Я вже кінчав чистити піском сково­рідку, коли на річці з'явився пасажирський пароплав і спи­нився далеченько від берега. З пароплава спустили човна, в який спершу сів матрос, а потім дві жінки та літній доб­родій в окулярах. Я здогадався, що це прибули решта антропологів.

Повернувшись до свого намету, я застебнув на дверях «блискавку», замкнув її невеликим замком і подався пі­щаною дорогою до містечка.