Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
У лісі я хутко знайшов вузеньку просіку. «Мабуть, дорога на дні яру повертає вгору, – подумав я, – а там з'єднується з просікою».
Я спустився до «сама», проїхав яром десь із півкілометра, і справді, дорога завернула ліворуч, водночас спинаючись трохи вгору. За поворотом я побачив узлісся й величезний розліг орних полів.
Поїхавши вздовж узлісся, я знайшов незабаром просіку. Тож, зробивши велике коло, я опинився на тому самому місці. Але тепер я був із «самом», а він не видерся б стрімкими схилами яру.
Перш ніж поставити намета, я нагрів на спиртівці у ба-нячку води і поснідав міцною кавою з кількома скибками хліба, присмаченими плавленим сиром. Тоді ще раз оглянув свої запаси харчів і впевнився, що можу тут лишитися принаймні днів зо три.
По тому я взявся напинати намет і проморочився з ним аж до полудня. Сонце підбилося вже височенько і добре припікало. Я надув матрац, роздягся й ліг на нього засмагати.
Нараз щось просвистіло в повітрі і встромилося в землю. Я оглядівся й побачив стрілу, що стирчала в траві за три кроки від мене.
Я схопився на ноги.
– Вільгельме Теллю, – гукнув я, – не роби дурниць! В кущах занедбаного саду щось зашелестіло. З-поза дерев вийшли лучники. Вони весело всміхалися.
– А ми вас знайшли, – виголосив Телль. – Знайшли, хоч ви й намагалися втекти й усіх обдурити.
Я знизав плечима.
– Нікуди я не тікав і нікого не дурив. Просто, як то кажуть, змінив місце проживання, та й годі.
– Ми пішли сьогодні вранці до річки одвідати вас, – почав Телль. – Аж дивимось – від намету й слід прочах. «Що з паном сталося?» – думаємо. Коли це Соколине Око показує нам сліди автомобіля й пояснює: «До Томаша Бродяги навідався хтось на машині, і він виїхав». По тому жінка з табору антропологів, здається, керівник експедиції, сказала нам, що чиясь чудернацька машина прямувала рано-вранці до лісу. Ми подалися дорогою в ліс й одразу побачили на піску сліди шин.
– Я проїхав цією дорогою двічі, – пояснив я, – учора ввечері та сьогодні вранці. Туди й назад.
– Ну, це ми побачили, – обізвався Соколине Око. – Бо одні сліди йшли поверх інших. Одні хтось залишив раніше, другі пізніше. Ми й пішли по тих пізніших…
– Ви стежите за мною! – удавано обурився я. Вони всміхнулися:
– Ні! – заперечливо похитав головою Вільгельм Телль. – Просто ми шукали вас, щоб спитати, чи не потребуєте нашої допомоги.
– Знову вас зобов'язали зробити якийсь добрий вчинок? – спитав я.
– Атож.
– Сьогодні мені нічого не треба. Як бачите, я здатний і сам впоратися.
Увесь час, розмовляючи, хлопці пильно приглядалися до мого автомобіля.
Де ви знайшли собі таку колимагу? – спитав Вивірка.
– Це – спадщина мого дядька Стефана Громилла. То був неабиякий дивак, – пояснив я. – Але машина дуже добра.
– А ви теж дивак, – мовив Телль. – Навіщо ви зняли намет з того пагорба над Віслою?
– Бо тут краще…
– Ні, там було краще.
– Це як на чий смак, – ухильно відповів я.
– Чи вам не сподобалися антропологи? – допитувався Телль.
– Може, – буркнув я. Брехати мені не хотілося, та втаємничувати хлопців у свої справи теж не мав на думці.
А хлопці розбіглися по моєму новому табору, зазирали в кожний куток, під кожний кущ, нишпорили в траві.
– Колись на цьому місці була чиясь садиба, – мовив Телль.
– Це було років двадцять тому, не більше, – додав Соколине Око.
– А як ти знаєш, що років двадцять тому? – спитав я.
Хлопець показав мені на кілька сосен.
– Їм не більше двадцяти років. Я знаюся на цьому, бо мій батько лісник. Ці сосни повиростали в садку, а значить, сталося це тоді, коли хазяїв уже не було.
– Гляньте-но сюди, – мовили хлопці. – Тут стояв будинок. Невеличкий, дерев'яний, на підмурку, ось в землі лишилася ще цегла з фундаменту. А тут був хлівець, маленький, либонь, на одну корову й одного коня або на дві корови. А там далі – льох на картоплю, від нього лишилася тільки яма.
– Я знаю, – вигукнув Соколине Око, – тут була колись лісова сторожка.
– Звідки ти знаєш? Соколине Око поважно пояснив:
– Бо вона в лісі. Селянську садибу поставили б на узліссі, близько поля. До того, не видно, щоб тут була коли стодола, та й для обійстя тут замало будівель.
Він мав слушність. Тоді я спитав хлопців, певний, що вони не зможуть мені відповісти:
– А що сталося з лісовою сторожкою? Чому її зруйновано?
Хлопці знову кинулися нишпорити і за мить принесли якісь дошки.
– Сторожка згоріла. Бачите, обгорілі дошки. А гляньте, будь ласка, на стару грушу. Вона росла біля самої хатини. Коли зайнявся дах, то полум'я зачепило й грушу. Дерево тепер з того боку сухе, покалічене вогнем. Ніколи вже не зазеленіє його гілля.