Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
Кімната, де мешкав Прихода, невеличка, утульно завішена селянськими килимами та літографічними картинами. Під вікнами ростуть величезні фікуси. Прихода мешкав сам, спав на м’якому тапчані, обідав у своєї вродливої, молодої господині, яка любила дивитись у сині, блискучі і глибокі юнакові очі, і тому частувала його від щирого серця. До нього приходили його товариші: Козенко, Віденко, іноді Гриб, іноді Гнатюки, Мельничук, Ярчук. Всі вони так чи інакше зв’язані з різними музами. Одні віршують, інші малюють, ще інші співають чи грають. Всі разом творили мідний, гарний, барвистий, звучний гурт.
Поява Василя справила на Приходу і Козенка деяке враження. Перш за все їх вразила правдива, не роблена, не вдавана скромність цього юнака. Він чув себе справді незначним, справді малим, справді не вартим і тієї найменшої уваги. Познайомившись з Приходою і Козенком, його вразило те, що вони обидва дуже розсіяні. Це ще більше в’язало Василя. Він запитав, чи тут гурток “Юнацтво”. Йому відповіли, що тут. А чи тут приймають “твори” до того журналу? Йому сказали з усмішкою, що тут. Він зрозумів ту усмішку. Форма, якою Василь звертався до своїх колег, була дещо дивною. Ті “твори” і неозначені звороти, все то було, напевно, не так сказано, але в тому було стільки безпосереднього юначого зацікавлення і наївности, що розумний Прихода одразу це відчув і належно оцінив.
— А ви щось маєте? — спитав він просто Василя.
— Угу! -— муркнув той, дещо пом’явся і вийняв з книжки, що її тримав у руках, шматок старанно списаного паперу. Прихода прикусив нижню губу, моргнув на Козенка і протягнув руку.
— Новий поет, — сказав він, і ці слова звучали для Василя, як глум... Бо він же ніякий, властиво, поет, а так собі...
Прихода одразу почав читати і то вголос. Прочитавши перший рядок і не питаючи згоди Василя, він з місця переправляє: “Не любити, — не можу свою я країну!” — Ось так буде ліпше, каже він. Василь зразу погодився, що так буде справді ліпше. Прихода читав далі. Він читав це все зі своєрідною патетикою, піднесеним голосом, тримаючи папір високо перед очима. І коли скінчив, Козенко вирвався перший:
— Анатолю! Це добре!
— Прошу сідати, товаришу Шеремето, — заговорив Прихода. До цього часу Василь стояв серед хати з шапкою в руці і не знав, що, власне, йому робити.
І з цього почалось. Василь Шеремета від цього першого дня увірвався в число передніх поетів “Юнацтва”. Він почав часто відвідувати Приходу. Дуже часто. Правда, він не був говіркий. Він не відзначався дотепністю Козенка, але зажди щось вносив своє до цієї двійки. З двох стало три. Всі різні, всі по-своєму своєрідні. Василів вірш негайно приймають. Більше... Разом з іншими “творами” його прочитають на загальних сходинах літературного гуртка.
День, коли це сталося, має для Василя Шеремети також окреме значення. Це було десь за пару тижнів після його вступу до гуртка. Неділя. День нехолодний, ясний, навіть соняшний. Снігу ще не було. Над Боною пливли на схід кусні великих хмарин. У соборі дзвонили дзвони на службу Божу. Зграї різнобарвних голубів кружляли над міською ванною Галкина.
За той час Василь вже пізнався з усіма членами гуртка. Були там з різних клясів, починаючи з п’ятої. Особливу увагу звертала на себе одна одинока панна з восьмої кляси. Хто вона, та панна? Висока, русява, з гарним прямим носом, великими синіми очима. Ходить завжди рівно, повільно, майже гордо. Одягнена у куце блакитної барви пальто, на голові мала простого такої ж барви капелюха зі стрічками, її звали Настуся... Настуся, Настя Мединська — полька. Чого ж вона в такому разі у тій занедбаній гімназії? Чого вона між тими юнаками? Це, власне, цікавило Василя, але він нічого не розпитував, ніколи з нею не зустрічався, не говорив і навіть не мав до того наміру.
Коли Василь йшов на загальні збори свого гуртка, він був дещо схвильований. Вийшов надто рано. Євген хотів іти з ним, але Василь не погодився. Хотів бути сам, а як не зовсім сам, то в кожному разі нікого знайомого біля себе. Пройшовся містом, зупинявся перед книгарнею “Просвіти”, довго дивився на виложені книжки, на портрет Шевченка, на шкло вітрини, у якому так переливалось ранкове осіннє сонце. Потім пішов далі. Оглядав вітрину з годинниками. Знов ті чудові, вибагливі соняшні промені, знов ті переливи у гранях фальшивих брильянтів, знову ті чудові небесні струни, що звисають з високости і відзиваються нечуйними тонами в усіх тайниках юначої душі.