Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
— Не... слухай... то дурні... гутірки... Зараз... мені... завтра... вертайся... до школи.
Старий не сказав, як вертатись. їхати чи йти, але Василь зрозумів, що батько два рази казати цього не потребує. Стало знов тихо. Мати вже сиділа біля печі зовсім тихо, жувала щось своїм беззубим ротом. На це навинувся сусіда, старий Миколай. Хтось йому вже сказав, що Василь прийшов з міста, і не можна від Миколая вимагати, щоб він не зайшов спитати, що там у місті діється, та що “пишуть казети”...
Миколай курить товстючі, мов великий палець, цигарки з махорки. Папір використовує всілякий. Може це бути руда обгортка з оселедця, може бути старий, ще царський пашпорт, може також аркушик зі святого, як він казав, “писанія”... Все одно. На цей раз Миколай, як звичайно, сів проти печі, полум’я падало на нього і освітлювало його червоним сяйвом. Він вийняв з-за пазухи якусь книжку і почав повільно і дбайливо видирати з неї “запірка”. При тому Миколай розпитує, що і як там у світі, чи довго ще Англія буде мовчати і не піде війною, чи Німеччина виплатила всі контрибуції, чи більшовики ще часом не змінилися. Василь на всі питання відповідає. Це, треба сказати, хитрий хлопець той Василь. Він тобі все знає... Ну, що ж... Не дивина. Чоловік живе у місті, казету кожний день читає... Притому Миколай закурив і сховав свою книжку.
— А що то маєте за книжку? — питає Миколая Василь.
— Оце о? — перепитує Миколай, тикаючи книжкою перед себе.
— Еге.
— Е!.. Щось таке... То Максим десь вискіпав... Щось таке про жидів...
— Ану покажіть...
Миколай неохоче, але подав книжку. Початку вже немає. Василь перегортає сторінки, дивиться на аркушеві підзаголовки. В одному місці натрапляє на назву книжки — “Под небом Украйни”. В російській мові. Василь зацікавлюється.
— А не могли б ви мені позичити цю книжку? — ставить питання Василь.
Миколай відповідає не одразу. Видно з усього, що це йому не до вподоби. Покрутившись трохи, він відповідає:
— Та... воно, як сказати... чому ні. Міг би. Тільки що ж я буду курити? А без курива, знаєш, чоловік здуріти може.
Василь пішов десь до комори і по часі вийшов звідти зі старим польським букварем.
— Може, хочете польської грамоти вчитись?.. Ось вам тим часом букварець... І папір якраз підходящий...
Миколай засміявся. — Та вже давай! — сказав він по-філософському. — Що маємо робити...
Василь одразу взявся читати. Почав з шостої сторінки. їв гарячу печену картоплю і читав. Миколай говорив, а він читав. Година йшла за годиною, а він читав. Миколай пішов, мати постелила постіль, а він все читав. Мати почала щось мимрити, бурчати, потім сваритися, але Василь нічого не слухав, не чув, а робив своє. Маленька лямпочка стояла на краю стола і ледве блимала. Плямка світла падала йому на сторінку книжки і літери майже зливались в один чорний рядок. Але все то пусте. Василь читав, все читав... Вуха його почали горіти, на щоках появився рум’янець. Щось дуже рідне, своє, близьке віяло на нього зі сторінок тієї простої випадкової книжки. Надворі за вікном шумить вітер, у вікно б’є дощем, а Василь чує запашну українську ніч і співи соловейка, і чари високого зоряного неба, і відбиток чорних струнких топіль на тлі виднокругу. Щось старе, але своє і знайоме виходило з небуття, і Василь переживав те всіма нервами, кожним відрухом своєї молодої вражливої натури. І десь так над ранок, коли проспівали другі півні, Василь скінчив книжку. Повінь жагучого почуття огорнула і обезвладнила його. Він похапцем бере шматок паперу із зшитка, бере олівець і з нього виривається кілька звичайних, але римованих стрічок:
Без віддиху, без надуми, без перерви, немудро і невимушено вирвався той вірш. Так вирвався, як виривається окрик, веселий сміх чи щирий плач.
І тоді розхвильований хлопець ліг на своє місце, щоб відпочити. Але сну не було. Поволі минала ніч, приходила через малі вікна ранкова сірість, падав дощ, кричали півні, брязкали ланцюгами у хліві коні, брехав собака.
Того самого дня Василь повернувся до міста. Спізнився на лекції, але привіз з собою хліба і вірша. У неділю коло години дев’ятої він прийшов до Приходи. Застав там також Козенка. Це два нерозлучні приятелі, ріжні виглядом і вдачею, але щось їх тримало вкупі: Козенко дрібний з маленьким гостроносим обличчям, з гострозорими, пивної барви, очима. Прихода високий, вродливий, одинокий син заможних міщан, певний себе і своїх здібностей. Учився він “на пятьорках”, найкращий декляматор, знавець безлічі віршів, першорядний каліграф і найкращий писака шкільних завдань, якими він іноді заробляв, пишучи шкільні завдання недотепним товаришам.