Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
Анатоль Приходя не роджений бути революціонером. Він тільки має прекрасне розумне, задавакувате чоло, гарні сині очі і рівного, під Аполлона, носа. Він також любить вірші їх читає і їх пише. “І зняв я із серця свого павутиння, знов захотілося жить і любить”. Це слова безсмертні і належать вони Анатолю Приході. Це він зібрав тих досить спокійних селюків, це він їх назвав “Юнацтвом”...
Василь Шеремета надто непомітний, щоб належати до гурту з такими чудовими прикметами. Він, крім того, має купу іспитів і зовсім не усвідомлює собі, що ходить по тій саме плянеті, по якій ходять гуртківці з “Юнацтва”. Але ніхто також не має найменшого поняття, що таке Василь Шеремета. Це майбутній Пушкін. У нього, правда, зовсім не кучеряве волосся, але у нього кучерява душа, думка, фантазія. Він читає “Фавста”, і в його, нікому не знану, уяву вкрадаються чортячо дивні бажання... Стати, бути, піти, здобути... Господи, Господи! Ціла повінь прагнень бути святим, генералом, Ґарібальді, самим Вашінґтоном. Якісь піднебесні, захмарні, далекі й великі ідеали... І нарешті він вирішує. Так. Він поет. Василь Шеремета — другий Шевченко.
На цьому Василь зупиняється і таким влонюється він до гурту учнів цієї скромної школи. Непоказний він — то правда. Соромливий — також правда. Вайлуватий і погано вдягнений, але він поет... Але коли б не Валя Лискевич, що забрав і повів того поета по всіх шинках, де п’ють, де грають у карти й бешкетують, то Василя Шеремети ніхто і не бачив би. Такий він надто сірий...
Але вічність хотіла, щоб Василь Шеремета довідався, що в гімназії існує гурток. Хтось, десь, якось йому про це сказав, і Василь Шеремета не махнув на це рукою. Ні. Ця звістка забрала йому не стільки спокій, вона забрала йому і сон. Мрії зароїлися, душа наповнилась чадом, уява хворобливо зіп’ялася дуба, мов баський кінь, і понесла бідного Василя у таку далечінь, що він сам перелякався. І щастя шалено йому сприяло. Одного дощового, брудного ранку в орамленню двох колон гімназіяльного ґанку, мов юний Ґете, стояв він — Анатоль Прихода. Валя Лискевич з отруйним глумом промовив:
— Ти тільки поглянь... Бачиш? Яка божеська зарозумілість...
— А це хто такий? — невинно вирвався запит Василя.
— Не знаєш? Це ж знаний поет Анатоль Прихода. Надсон номер два...
Василя той глум не діткнув. Серце його стиснулось, і очі враз засяяли... Де можна було б із ним побачитися? Віч-на-віч, без людей? Як це зробити? Коли? Всі ці питання захвилювали Василя і він дістав на них відповідь. Там і там. На Туніках, така то вулиця. Найкраще в неділю...
Тим часом сталося таке: був дощ, кожний день... Було брудно і мокро. Обріїв не було. їх затягнула сіра безнадія осени, та, що влазить під шкуру і там виграє по нервах симфонії холоду та нудьги. Дороги таких днів і таких ночей трагічно розбиті. По них можна плавати човнами, і нагадують вони страшенно брудну ріку. До Василя вже пару днів не приїжджають з дому. Господиня спочатку “мала жаль у серці”. Вона підтримувала існування своїх мешканців, як могла. Чай з сахарином, миска юшки, кусень чорного хліба, але коли це потривало дні і тижні, її жаль зовсім залишив серце і воно стало черствішим від її чорного хліба. Одного негарного вечора вона так просто і сказала:
— Ну, що ж, молодий чоловіче! Як це ви собі уявляєте?
Не треба тратити слів. Василь і без них знає все до коми. Хоч-не-хоч, а збирайся та йди додому. Це без сумніву вихід з положення і без сумніву єдиний. Василь пробував шукати інших виходів, але його спроби закінчилися ганебною невдачею і залишився цей один і невідкличний наказ: іти додому!
На другий день після школи, коли на хвилину ущух дощ, він бере в руки палицю і чимчикує додому. Дорога справді погана. За чобітьми рвалися закарваші чорного багна, але Василь усе йшов та йшов і аж коли стемніло дійшов додому...
Нічого радісного він вдома не застав. Батько його лежав хворий на спину, а мати кожен день бідкалась, що немає кому поїхати до міста, щоб завезти лобуреві бодай буханець хліба та чисту сорочку. Але ось він і сам прийшов. Добре. Дуже, дуже добре. Хай навіть не вертається. Як тепер у повітря лихого їздити до того міста, і де його до нечистого набратися тих грошей, щоб за все платити і платити. От хай сидить дома, як і всі сусідські діти, і робить щось на подвір’ї, у клуні чи хліві. Чи ж то мало на господарстві роботи?
Так розважає мати. У хаті півморок. Маленька нафтова лямпочка ледве блимає на комінку. У запічку майже без руху лежить старий Федір. Слова матері падають у морок, і ніхто на них не відповідає. Деякий час панує глибока мовчанка, але по часі щось у запічку заворушилось. Це батько. Він поволі відкашлявся і, вимовляючи кожне слово окремо, проговорив: