Юність Василя Шеремети

Починається. Відчиняються двері з канцелярії і одночасно директорської. Входять директор, учителі і учительки. Округла, масивна, з голеною головою, на якій спереду стирчать два вусики, постать директора Петра Михайловича Струка. Невеличка, елеґантна його жінка Варвара Сергіївна — француженка. Тонкий, худий і високий Семен Іванович Пилипенко — хімік і математик. Україніст і латиніст — незґрабний і закислий Річицький. Виструнчений з вусиками а ля Вільгельм II — історик та географ їжакевич. Далі історик поляк, учителька полька з лисом на шиї, учитель співу... Бракує малювання, рисування, гімнастики та релігії.

Всі встають, сідають. Встає і говорить з російським акцентом директор. Його мишачі вусики весь час ворушаться, заплилі товщем очі моргають. Голос його намагається бути переконливим. Треба учитись. Батьки посилають своїх дітей, витрачають на них, тяжко працюють. Наш народ потребує вчених людей, потребує інтелігенції... Хто змарнує молодість, ніколи того не нажене... і т. д., і т. д. Все знані слова. Кожного року вони повторюються. Хлопці і дівчата слухають їх, мов церковне казання, і невідомо, чи хто тим переймається. І коли все кінчається, і коли великими, бурхливими потоками все розливається по своїх клітках, щойно тоді починається те, справжнє. З шумом і гармидером розсідаються по лавицях. Хто і з ким буде сидіти. Ти там, а я тут. Ми обоє сидимо разом. Ти, Василю, сідай там, а я тут... Ні. Василь з Євгеном сидять на своїх старих торішніх місцях. У цій кімнаті минулого року була п’ята кляса. Тепер тут шоста, бо ця кляса найбільша. На лавиці вирізьблені літери В. Ш. і Є. Л. Тут також досить всіляких дряпин, порізів, рівчаків, поміток. Все це наслідки піврічної нуди за шкільною лавицею на лекції латині чи церковної історії.