Юність Василя Шеремети

Ні, ні... Ця школа не дає дипльомів на посади, на теплі місця. Вона скорше їх заперечує. Вона дає тільки голі істини, сухі й абстрактні поняття, вишукану філософію, мудрість, якою живуть мрійники і Дон-Кіхоти; це діра, крізь яку раби і парії шукають виходу у світ, де серед пісків пустель людської глупоти і забобонів, можливо, знайдеться шматок того, що становить справжній сенс життя...

Минулого року п’ята кляса нараховувала дев’яносто учнів. Дев’яносто хлопців і дівчат містилися у маленькому просторі, ділилися на А і Б, на зміну ранню і вечірню, дихали тяжким чадним повітрям, сліпли при кволому освітленню, але все-таки якось воно йшло. Всі кожного ранку приходили і кожного вечора відходили. Учителі чекали на платню, учні на виклади, батьки сушили голови, матері тошніли і похитували безнадійно головами... Але все-таки якось воно йшло...

Сьогодні першого вересня тисяча дев’ятсот двадцять другого року учнів дещо зменшилось. Не всі змогли повернутись з літніх вакацій. Одні вже переросли школу, і їх забрано до війська, іншим не стало чим платити за навчання. Ще іншим не вистачило мужности, щоб витримати і йти за вимогами школи. Були й такі, що спокусилися на ближчий хліб та певнішу майбутність і перейшли до ліцею чи духовної семінарії. Пан куратор шкільний в Луцьку на це якраз і розраховував. Він зветься Гломбінський. Йому хтось навіяв переконання, що українські хлопці та українські дівчата не потребують школи... А як потребують школи, то не потребують на неї права. Нащо їм та школа, коли вони можуть бути і без школи. Той самий куратор Гломбінський переконаний, що польські хлопці і польські дівчата потребують школи. Гарної школи, великої з добрими клясами і добрим парком, і великими книгозбірнями, і дорогими кабінетами... А вже коли українські хлопці та дівчата конечно хочуть школи, то можуть йти до ліцею. Там з них будуть п’ять чи шість років кпити, будуть їх вивертати, перевертати, робити те, що, на думку Гломбінського, є гарне і комусь потрібне.

Цього року кількість учнів дещо зменшилась, але все-таки двісті п’ятдесят мужицьких синів і дочок зібралося під цією полатаною стріхою. Шоста кляса править за залю. Вхід до неї просто з роздягальні. З самого рання двісті п’ятдесят юнаків товпляться у цьому просторі. Чекають на відкриття шкільного року. Микола та Валентин Гнатюки — міцні, кремезні мельниченки, Анатоль Прихода, Авенір Косенко... Співак-бас Біленко з Почаєва, Гриб — співак, артист з Білозірки... їх таких сотні. Всі стоять пліч-о-пліч, всі вітаються, посміхаються, чекають. Сторож Павло вже давно скінчив свою роботу і з почуттям гідности очікує кінця. Він вніс три столи, зсунув їх докупи, застелив великим зеленим сукном. За ним поставив дванадцять простих нефарбованих стільців.

Ті учні, що знайшли місце, сідають. Решта стоять. Василь і Євген умостилися на передостанній лавиці середнього ряду. У школі вони не мають звички витикатися наперед. За ними сидить старший Євгенів брат Валя. Він вже щось робить. Незґрабно, але старанно він малює профіль панни Сладек. Округлий гарбуз із кількома рисками, що мають зображати кирпатий носик та віддуті уста. Готово. Валя складає папірця і підписує: Маня Сладек. Папірець переходить з рук до рук. Дістається до Мані. Розгорнула, її округлі, повні, рожеві щоки ще більше рожевіють. Обертається, кривить презирливо уста і показує Валі язика. По хвилині папірець вертається з допискою: дурень.