Крига. Частини ІII–ІV

— Та мене зі школи мало що цікавить, окрім живої природи, так уже мені замерзло.

Почекай-но, братику, побачимо після Відлиги.

— Ну, але час квапить, мушу…

— Ах! Вєнєдікте Філіповічу, я розпитав про оті отруєння тунґетитом.

— І що?

— Я добре запам’ятав, то були фёдоровцы. Це вийшло наяву, коли за їхнє лікування заплатив пан Фішенштайн. Він тут серед фёдоровцев чимала фіґура, у кожному разі їхній головний спонсор.

— Звідки ви знаєте?

— Я хіба не казав, над чим працюю в університеті? Над життям у вічній мерзлоті, оживленням рослин і дрібних тварин, вийнятих із криги. Фёдоровцы здавна в нас пасуться; іноді вони платять за обладнання і відрядження, а потім публікують у себе результати наших досліджень, якось дивно перекручені. Видають оті свої брошури, вони тут лежать у кожній книгарні й каварні, в кожній тютюновій крамниці, може бачили, їх роздають безкоштовно. Пан Фішенштайн багатий чоловік.

— Але з тими отруєними… що далі? Фішенштайн заплатив, вилікувалися, чи як?

Саша похитав головою.

— Родіон каже, що померли усі. В шпиталі до останнього дуже намагалися їх урятувати, але нічого не вдалося. Жоден із них узагалі не прийшов до тями. А тузінь люду було, й то одного тижня; тузінь, а може, й більше. Трагедія! Congelationes, thromboangiitis obliterans, embolia et collapsus.

— Il semble étonnant, але що це означає? Обмороження і коляпс, чи не так?

— Переохолодження, великі проблеми з кровообігом, щось на зразок morbus Bürgeri, дуже прискорена, творяться тромби, тіло вмирає, холодне, як камінь.

— Кажете, усі. Але цього ми не можемо знати.

— Та ж кажу вам, що Родіон…

— Логіка, пане Павлічу! Задкуючи від наслідків до причин, не побачиш усіх причин, які могли призвести до цілком інших наслідків. Навіщо вони мали б везти до лікарні тих, кого узагалі без шкоди для здоров’я прийняли? — Вдягнулося мороскляні окуляри й шапку. — Фішенштайн, так. Лежать скрізь, бери задарма, еге ж? Годуйте їх реґулярно і помпуйте теслектрикою, аж замерзнуть. Або не замерзнуть. Ну, пока!

Вийшлося задніми дверима, в провулок до складів. Щекєльніков побіг у тьмітло за санями.

Пан Ізидор Хрущинський, привітавшись, довго придивлявся, із мороскляним моноклем в оці й без, аж подумалося, що, по-перше, в його особі натрапилося тут на ще одного різника душі, котрий висвердлить із неї гострим поглядом усю єдиноістину про людину, й, по-друге, що Хрущинський зауважив особливість потьміту, яка постала аж ніяк не завдяки притаманному усім мешканцям Краю Лютих просочуванню тьмідиною, а завдяки механічному знетьмідненню, не властивому природі, урешті, по-третє, що знову дається взнаки якийсь незначний ефект Черного Сияния, ваблячи пана Ізидора лихими симетріями світіні.

Рація була в одному: булося й далі добряче знетьмідненим; натомість усі ці припущення виявилися помилковими.

— Вибачте мені, що поглядом вас так забруднюю, — сказав він, сідаючи, — але сьогодні ви ще більше мені його нагадуєте. Коли я його бачив востаннє, він теж носив густу бороду. Й голомозим завжди стригся. А ще, коли ви отак стоїте — спокійно, спокійно! — Він на усіх дивився згори, стояв, чи сидів, згори. Крапельку?