Крига. Частини ІII–ІV

— Але, якщо серйозно…

— Так чи ні? — і потягнулася до клямки.

— Але…

— Так чи ні?

Роззирнулося безпорадно.

— Тільки вчора я знетьмідився, як же я можу правдиво присягнути, коли…

— Так чи ні.

— Мушу напомпуватися тьмідиною, щоб мати певність! Зрештою — чаклування майбутнього!..

— Oh, well, that’s a pity. So, toss a coin. Pile or face?

— Навіщо ви це робите? — розгнівалося.

Вона й далі посміхалася з-над філіжанки, притуленої до губ.

— А що я такого роблю? Немає наказу, що ви мусите з’явитися у губернатора саме зі мною. У чому проблема? Як ви вирішите, пане Бенедикте, так і вчините.

— Але…

— Але ви, пане Бенедикте, вже починаєте розуміти, що не годні чинити згідно з власним рішенням.

Скривилося.

— Є… є хороші звички. Речі, вчинки, асоціації, яким ми погодилися віддатися у неволю. Ви ж це розумієте, ви не Єлена. — Тут уже дивилося десь поруч і понад девушкой на ліпнину на стелі, на жирандоль. — Ви розумієте необхідність… сорому.

— Ля, ля, ля! — замахала вона ручкою. — Так ви можете говорити власне з Єленою, я дурне дівча, мені треба просто. Так чи ні.

Знизалося плечима, вдарилося шапкою об коліно.

— Так.

— Bien. Коли ці заручини?

— П’ятнадцятого, в суботу.

Крштук! Розбилася впущена філіжанка.

— І ви тільки сьогодні про це кажете?!

У Лабораторії Кріофізики Круппа доктор Вольфке приймав металурґів із промислового відділу концерну, вони дискутували про спектрографічні мапи й зразки різних студіней крижліза. Сиділося над паперами, слухаючи їхні розмови, зрідка піднімаючи голову. До пера знялося рукавичку, свербів кожен дотик. Сьогодні то ще нічого, думалося, але завтра, післязавтра, через тиждень, — адже замерзнеться, замерзнеться рано чи пізно. Уже починалося планувати, як обійти слово, дане mademoiselle Філіпов. Тьмідина пекла в піднебіння. Довкола Дірявого Палацу росла тунґетитобарвна імла, із висоти мансарди Дзиґарної Вежі Зимний Ніколаєвськ здавався кальдерою мороз-вулкану, що поволі зяє чорною парою білої маґми.

Коли Вольфке з металурґами віддалилися на інший кінець Лабораторії, аби скористатися рентґенівською лампою, підійшлося, — буцімто по дорозі до шаф із документацією попередніх дослідів, — до столу, на якому металурґи розклалися зі своїми валізами сировинних зразків. Поклалося до кишені кілька плиток, помічених як стандартні низьковуглецеві студіні (томська одиничка, двійка, четвірка), а також порівняльні зразки неохолодженої руди. Ніхто не дивився. При першій же нагоді переклалося їх у шубу.

Менше клопоту було із отриманням результатів досліджень цих студіней, описів молекулярної структури й таблиць надпровідности. Просто переписалося усі відомості на окремих аркушах, які потім сховалося разом зі зразками. Кумедно: позаяк не для конкурентів Круппа кралося його власність, а винятково задля власного прибутку, то зовсім не відчувалося злодієм; учинок був якимось чистим, виправданим інстинктом збагачення, про який казав пан Веліцький, він штовхав до наступних потреб. Тварина полює, людина багатіє. Чи Крупп на чомусь тут збіднів? Незабаром усе це знання стане надбанням громадськости. Чи витягувалося гроші з його кишені? Ні: ці зразки коштують небагато. Гроші тільки доведеться з р о б и т и. Що ж то за крадіжка? Ділиш інформацію навпіл, і маєш не половину й половину інформації, а дві однаково добрі інформації. Ось нова математика господарювання знаннями! У поєднанні з цим інстинктом збагачення, коли б його повсюдно задіяти в людях, чи ж не допровадило б це хутко до світу всезагальної заможности й добробуту, згідно з засадами біблійного буржуйства пана Войслава? Бачилося уже цю невідворотність так само ясно, як невблаганну очевидність швидкого втілення аполітеї.