Крига. Частини ІII–ІV

З порогу покою повернулося і гукнулося слугу знову. Чи цей гонець приніс листа й для родини Веліцьких? Слуга підтвердив. Принаймні, отож, буде дотримано пристойности, й вони зможуть втішатися ілюзією, що й справді ці запрошення випрохав адвокат Кузьмєнцев. Сілося негайно писати вдячного листа із підтвердженням прибуття. Власне відправилося гінця, коли з’явилися Веліцькі. Одразу ж оголосилося про несподіванку. Пан Войслав прочитав запрошення і показав його дружині. Жінки заходилися пищати від утіхи й обціловувати усіх, хто під руку потрапив. Радість уділилася дітям, котрі, ще не розібрані з кожушків, розбешкетувалися по всьому помешканні, що аж Міша й кухарки мусили їх ловити, бо малі розносили грязюку й сніг по начищеному до блиску паркеті. Проте, не минуло й п’яти хвилин, як настрій цілковито перемінився, і панí почали заламувати ручки й сумно позирати на Войслава. Де ж це бачено, ледве з тижневим випередженням, немає часу належно підготуватися, у чому ми в губернаторському палаці покажемося! Сукні, нові сукні треба чимдуж у китайских кравців замовити, щоб припасувати їх в екстраординарному темпі! Пан Войслав забурчав щось у бороду й театральним жестом ухопився рукою із діамантом за кишеню. Запрошення було для Войслава з дружиною і панною Мартою. Збанкрутую, бурмотів він, заради Бога, непристойна мода мене до банкрутства доведе! (Пйотрусь тимчасом заліз йому на плечі й смикав за вуха). Панí уже цього не слухали, зайняті вигадуванням вражаючих убрань. Ба, навіть нещасному Войславу новий фрак запланували. По-іншому не пасує! А пан Бенедикт — пан Бенедикт теж не має у що вбратися, констатували вони із задоволенням. Анумо завтра увечері обидва мірку знімати! Без дискусій! Пан Войслав узяв Пйотра Павла під пахву й ретирувався до кабінету. Спостерігалося цю родинну сцену з котиськом, посадженим на коліна, котрий піднесено облизував нові рукавички, що пахли шкірою. Нікому навіть на гадку не спало запитати, навіщо ж Модест Павловіч мав би в останню мить дописувати до списку запрошених також гостя родини Веліцьких. Їм це якось не перешкоджало, вони не вважали це дивним — усе узгоджувалося — рівняння підсумовувалося. Прислухалося із меланхолійною утіхою.

— Ви, пане Бенедикте, мусите їй якомога хутчіше дати знати, — раптом пригадала панна Марта.

— Кому?

— З ким ви маєте намір піти. Ота таємнича панна, з якою ви зустрічаєтеся…

— Вона виїхала.

— Ах. То із ким тоді?

Усталося до світанку, глупої ночі, безгучно виїхалося, пробиваючись подвійним запрягом крізь імлу, загуслу в вапнякову суспензію, а мороз був такий кусючий, що шарф, борода, шкіра й дихання змерзалися разом, тож час од часу слід було вдаряти в уста. Мороскляні ліхтарі світилися зелено, хребти лютих спливали барвами Літа. Бубни глашатаев лунали над Містом Криги.