Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Модерне російське тлумачення материнства пов’язане з перверсивністю, що є характерною ознакою російсько-імперського еросу. В есе «Лист до Амазонки» М. Цвєтаєва розмірковує про психогенезис лесбійського еросу, оскільки вона мала досвід такої любові з талановитою поетесою часів Срібного віку — С. Парнок[813]. Протиставляючи чоловічо-жіночому материнський ерос, М. Цвєтаєва виходить з того, що ідеальне материнське бажання закорінене в бажанні мати дитину не від чоловіка як Іншого, а від самої любові, що виявляє тут перверсивний нарцисизм на зразок: «Як хочеться мати дитину — не від чоловіка!» або «Як хотілось би дитину — але тільки мою!». М. Цвєтаєва вважає, що така чистота материнського бажання мати лише свою дитину, найточніше пояснює смисл лесбійського еросу: «І ось одного разу усміхненій дівчині, яка не хоче нічого чужорідного в собі, не хоче від нього і його, а хоче тільки свого, зустрічається на зламі дороги інше я, вона, яку нічого боятися, від якої ні для чого захищатися, адже ця інша не може причинити їй болю, як не можна (хоча би коли ти юна) причинити біль самій собі…

Але коли біль все ж трапиться — виявляється, що це зовсім не біль. Біль — це сором, жалкування, каяття, відраза. Біль — це зрада своєї душі з чоловіком, своєму дитинству — з ворогом. А тут ворога нема, тому що — іще одне я, знову я, я нова, але що спить всередині мене і розбуджується цією іншою мною, ось цією переді мною, винесеною за межі мене і, нарешті, полюбленою. Їй не треба було відрікатися від себе, щоби стати жінкою, ії достатньо було би лише дати собі повну волю (спуститися до найглибших своїх глибин) — лише дозволити собі бути»[814]. Закономірно, що жінка, яка почала свої любовні бажання «з не-хотіння дитини від нього, закінчить хотінням дитини від неї», та оскільки таке неможливо, вона згодом зречеться цих стосунків, переслідувана лютими і безсилими ревнощами подруги, і врешті-решт виявиться в обіймах першого зустрічного чоловіка[815]. М. Цвєтаєва, як і Ф. Достоєвський у «Братах Карамазових», говорить про ерос як про хтивість, стихію, що замикається у власному Я. Тобто про внутрішньо виправдану хтивість, про роздвоєне сластолюбство, яке веде до розпусти. У розпусті, як відомо, втрачається свобода вибору, тому індивідуалізація чоловіка у поясненні материнського бажання Цвєтаєвою не важлива. Те саме спостерігається при аналізі російського чоловічого еросу в Достоєвського. «У Федора Павловича Карамазова, — розмірковував Бердяєв, — остаточно втрачена можливість свободи вибору. Вона цілком перебуває у владі дурної множинності жіночого начала у світі. Для нього і… Єлизавета Смердящая — жінка. Тут принцип індивідуалізації остаточно знімається, особистість загублена»[816]. Згубна для формування характеру розпуста постає не причиною, а наслідком глибинних пошкоджень в онтогенетичній побудові людської істоти, наслідком її розщеплення. А розщеплення, як відомо, — головний психічний захист шизоїдного характеру, властивий для імперського суб’єкта. Отже, розпуста стає основою його свавільного самоутвердження. Тобто, якщо в любові як феномені інтегруючої духовності особистість відкриває значущість іншого Я, яке переживається значущішим від власного, на основі визнання іншого характер збирається в цілісність, то лесбійський ерос як перверсивне явище стає проекцією одержимої імперської самозакоханості.